Це може звучати дуже цинічно в -20 в Києві без світла. Але, звісно, я не про ту допомогу, коли потрібно витягнути людину з під-завала, нагодувати людей, що вибралися з окупації чи допомогти грошима тим, хто втратив дім від удару ворожої ракети. Я про інше – про ту допомогу, яку ми направляємо до тих, хто про неї не просив.
Оскар Уайльд у 1891 році написав есе “Душа людини при соціалізмі”. Там є фраза, яка розкриває суть проблеми:
“Так само як найгірші рабовласники були ті, хто був добрим до своїх рабів — і таким чином запобігав усвідомленню жаху системи — так і в нинішньому стані речей люди, які завдають найбільше шкоди, це люди, які намагаються робити найбільше добра.”
Уайльд не був циніком. Він бачив механізм: благодійність, яка латає наслідки, консервує причину. Вона знімає біль і тим самим знімає мотивацію змінювати систему, що цей біль породжує.
Таку благодійність можна розглядати як анестезію несправедливості.
В 1966 році психолог Джек Брем формулює теорію психологічної реактансності. Її суть не складно зрозуміти: коли людина відчуває, що хтось загрожує її свободі вибору – навіть з найкращими намірами – вона мотивована опиратися. Так «заборонений плід” стає солодшим і непрохана порада викликає бажання зробити навпаки. Виявилося що це не впертість, а базовий захисний механізм психіки. Коли ви даєте непрохану допомогу, ви — можливо несвідомо — сигналізуєте: “Ти не справишся сам. Я знаю краще. Твоя автономія — ілюзія.” В абсолютній більшості випадків ви отримаєте не вдячність а злість та сором. Можливо, що гірше, навіть засвоєний сором, який людина починає вважати своїм.
На рік пізніше Мартін Селіґман відкриває феномен “набутої безпорадності”. Експеримент жорстокий, але показовий: коли організм переживає негативні стимули, які не може контролювати, він з часом перестає намагатися. Навіть коли вихід з’являється — він його не бачить. Селіґман прямо писав про систему соціального забезпечення:
“Система допомоги, якою б добронамірною вона не була, посилює неконтрольованість, породжену бідністю; це інституція, яка підриває гідність своїх отримувачів, бо їхні дії не породжують джерело їхнього існування.”
Десь через двадцять років пісдя Брема та Селінгмана, Едвард Десі та Річард Раян сформулювали теорію самодетермінації. Три базові психологічні потреби людини: автономія, компетентність, зв’язаність. Коли ці потреби задовольняються то людина росте, мотивована, функціонує. Коли блокуються то відбуваютсья занепад, пасивність, нездоров’я.
Допомога, яка відбирає автономію (бо вирішує за тебе), підриває компетентність (бо сигналізує “ти не можеш”) і руйнує зв’язаність (бо ставить у позицію “нижчого”) – це не допомога. Це системне ураження мотивації.
Роберт Лаптон, американський соціальний підприємець та громадський активіст що мав 40 років досвіду в міському служінні, написав книгу “Токсична благодійність”. Ось його пряма цитата:
“Я бачив, як реакція отримувачів на благодійність деградує: від вдячності — до очікування, від очікування — до права. Там, де була тривала одностороння допомога, нездорові динаміки гноїлися під прикриттям добросердечності.” Лаптон також описує нікарагуанського лідера, який сказав про місіонерські поїздки: «Вони перетворюють моїх людей на жебраків.» (“turning my people into beggars”)
Можна ще навести одну паралель, яка здається неочевидною – про пенітенціарну система. Про в’язниці. В 1972 році Нью-Йорк завершує масштабне дослідження ефективності реабілітаційних програм у в’язницях. Висновок після 800 сторінках тексту: “Нинішній набір корекційних впливів не має помітного ефекту – ні позитивного, ні негативного – на рівень рецидивізму засуджених.”
Система, яка карає без розвитку агентності, отримує повторення. Натомість Норвегія маю іншу модель: короткі терміни, фокус на реабілітації, професійну підготовку. Результат: зниження рецидивізму, зростання зайнятості після звільнення, закриття майже порожніх вязниць.
Це прекрасний кейс який вивчають в бізнес-школах, доречі. Я вперше його почув від Вячеслава Геращенка на програмі в KMBS. Тут працює той же самий механізм: система, що винагороджує пасивність і карає ініціативу, виробляє повторення. І нема різниці чи це в’язниц, чи це гуманітарне гетто.
Маймонід, найбільший єврейський філософ середньовіччя, 800 років тому сформулював вісім рівнів цдака (благодійності). Найвищий рівень це не про «дати багато грошей». Найвищий рівень:
“Зміцнити руку бідного – дати йому дарунок, позику або вступити з ним у ділове партнерство – щоб він став самодостатнім, замість того щоб жити за рахунок інших.”
Ще 800 років тому це було очевидно: найкраща допомога — та, що робить людину незалежною.
Тепер про нас. Про Україну. Напрошується очевидна паралель з переселенцями, які роками живуть у гетто гуманітарної допомоги. Люди, чиє виживання стало звичкою, а не етапом. Міжнародні організації, які звітують про “охоплення”, «роздані гуманітарні набори», «програми реагування на людей в біді», але не про “перехід до самостійності”. Держава, яка підтримує цю модель, бо вона є зручною для звітів. Це не про турботу, це про інституційний злочин. Бо коли ви так робите, ви крадете в людини майбутнє не забороною, а “турботою”. Ви робите так, що виживання стає горизонтом, а не точкою старту.
Звісно, на останок найцікавіше. Подібні моделі прослідковують фактично по всій гуманіатрній системі – в освіті, культурі, охороні здоров’я. Тушіння пожеж, затикання дірок, колосальні гроші що направляють на підтримку, а не на розвиток – величезний тягар українського бджету.
В конкретни вимірах це вивливається в щодену практику, коли:
– Вчитель знає — учень слухає; тестування заради тестування; оцінки як зовнішній контроль, не як зворотний зв’язок.
– «Лікар знає краще”. Пацієнт — пасивний отримувач призначень. Інформація фільтрується “щоб не нашкодити”.
– Допомога без очікування відповідальності; субсидії без стратегії виходу; «Дамо рибу” замість «дамо вудочку» – що вже говорити про «навчимо ловити”
– Художники, музеї, театри стають залежними від грантодавців, втрачають здатність бути самодостатніми;
Звісно, тут найбільше питань навіть не гуманітарної політики Уряду, а до спроможності до стратегування тих, хто відповідає за розгортання такої політики. Зараз, під час гасіння пожеж та викликів які стоять перед країною важко собі уявити міністрів, керівників стратегічних департаментів та числених важливих радників в інтелектуальних просторах за штудіюванням філософських концепцій та практикуванням інструментів мислення. Але, можливо, ми матимемо шанс якщо зараз будемо створювати умови для виникнення іншого гатунку політиків, свідомих представників бізнесу, громадського сектору. Саме тому нашим пріорітетом з цього року стають довгострокові освітні програми та культурні проєкти що сприяють траснформації гуманітарної сфери.
В тій системі яку я описав вище головними героями до яких приходять гроші, популярність та влада стають не ті хто щось створює, а хто ефективно переосподіляє ресурси. Чужі гроші, гранти, бюджетні витрати тощо. Наогидніше в усьому цьому те що це відбуваєтсья з, мабуть, однією з найкреативніших націй на землі – з українцями. І як би це дико і не по людські це прозвучало, нас у всьому цьому рятує тільки війна.
Саме вона підводить нас до межовості вибору, коли в нелюдських умовах, під екзистенційною загрозою ми йдемо проти системи і вирішуємо діяти від власного імені, примноюучі ту саме агентність.
Але я твердо вірю, що ми маєо всі шанси на успіх. І цю віру захищають тисячі смертей тих хлопців і дівчат, які захищали не тільки контур України на карті а ту саму мрію про вільну, самоврядну країну гідних людей.
Ілюстрація: George Tooker – Government Bureau (1956)
Автор Денис Блощинський
