Трампізм, гендерна істерія, техноутопії, культурні війни, неореакція – це не нові світанки, а уламки старого світу. Як віра в розум і автономного індивіда, сформульована філософами Просвітництва XVII–XVIII століть, що перетворилася на безальтернативну світоглядну аксіому, сьогодні розсипається на наших очах.
Ми стали свідками не просто кризи – а завершення епохи.
Проєкт Просвітництва, з його вірою в розум, прогрес, автономного індивіда розсипається на наших очах.
Не в тиші архівів, а на вулицях наших міст, у стрічках новин, в очах людей, які вже нічому не вірять.
Трампізм, гендерна істерія, техноутопії, культурні війни, неореакція — це не нові світанки. Це уламки.
Не народження чогось нового, а агонія старого.
Людство намагалося жити без Бога. Шукало сенс в науці, в ідеологіях, в гедонізмі.
Але навіть цей фантоми сенсу вже вичерпалися.
І що далі? Велике навернення? Ренесанс віри?
Поки що лише біль і тотальна втома від безглуздості.
Але, можливо, саме в цій порожнечі і є перший шанс на справжнє очищення.
Бо сенс не можна вигадати. Його можна тільки прийняти.
Чи наважимося ми знову шукати Його там, де колись Його залишили?
Екскурс до історії.
Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства.
Сенс цих змін, які отримали назву “Просвітництва” розпочалися в Європі в другій половині XVII століття та полягали в розповсюджені серед мас суто наукових знань та загальної освіти.
Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства, який вплинув на його подальший розвиток.
Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу спиралося людство.
Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.
“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпірізму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ.
Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.
Історія, згідно поглядів “просвітителів”, полягала в наступному: спочатку людство було диким та примітивним. З часом це було подолано – під натиском розумової діяльності людини первісні форми життя поступаються більш розвиненим, цивілізованим.
Тому подальший розвиток звільняє людство від інерцій минулого, його міфів та забобонів, як спадщини первісної епохи, та відкидає минуле, що стримує цей розвиток і тягне людство назад.
З цієї філософії безпосередньо виходить “наукова теорія історичного прогресу людства”, яка поступово стає все більш популярною і в ХІХ-ХХ століттях визнається за об’єктивну істину. Історія, згідно цієї концепції, має єдиний та незворотній напрям розвитку суспільства – “прогрес” (pro-gress – “рух вперед”), – де кожен наступний етап якісно досконаліший попереднього.
Фрідріх Мейнеке говорить про прогрес, як про “секуляризовану християнську есхатологію ідей універсальності – кінцеву мету, що досягається всім людством, переміщеною з сфери чудес та трансцендентності в сферу природних пояснень та іманентності”.
Вперше термін “прогрес” відносно плину часу застосував Френсіс Бекон (1561-1626 рр.).
В 1750 році французький філософ Тюрґо (1727-1781 рр.) сформулював наукову аксіому: “Людський рід постійно йде до все більшої досконалості”.
Ці ідеї були підхоплені та розвинуті Т. Ґоббсом, Дж. Локком, Д. Дідро, Ж.- Ж. Руссо та іншими т. зв “енциклопедистами”.
Пізніше концепція “прогресу” була “обґрунтована” т. зв. хронологією якості пізнання (О. Конт) та поєднана з теорію еволюції видів живих істот (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін).
Так була отримана нова філософія історії, світобачення та антропології, повністю протилежна минулій, яка отримала повну перемогу на рівні раціонального мислення – віднині концепція “прогресу” почалася осмислюватися як безальтернативне (те, що розуміється само собою) та природне (те,що виходить з природи речей) – де розвиток суспільства йде від примітивного до складного, гіршого до кращого, меншого до до більшого.
І до сьогодні ми ще інерціально перебуваємо під впливом світоглядних моделей, закладених епохою “Просвітництва”.
Але інерція – це ще не Вічність.
Те, що народжувалося як звільнення розуму від забобонів, за три століття саме перетворилося на новий, неписаний догмат – можливо, найжорсткіший з усіх, які знало людство, бо він не визнає навіть можливості власного заперечення. “Прогрес” став вірою без Бога, есхатологією без спасіння, рухом вперед у нікуди.
І ось тепер, коли фантоми сенсу вичерпали себе один за одним, ми стоїмо перед тим самим вибором, який Просвітництво вважало назавжди закритим.
Не тому, що прогрес зазнав поразки в якійсь окремій битві. А тому, що вичерпалась сама віра в те, що рух уперед автоматично означає рух до кращого.
Порожнеча, в якій ми опинилися, – не кінець історії. Це, можливо, її повторний початок.
Питання лише в тому, чи стане ця порожнеча простором для нового ідолопоклонства – перед технологією, державою чи власним “я”, чи все ж таки простором тиші, в якій знову можна почути те, що три століття намагалися заглушити.
Сергій Чаплигін
