Епоха Модерну від початку розвивалася як боротьба двох тенденцій — руху вперед і опору минулому. Коли цей баланс зникав, на його місці з’являлися радикальні версії: спочатку більшовизм і націонал-соціалізм, тепер —постліберальний радикалізм, який звертається до нас мовою «звільнення заради звільнення».
Десь на межі XVII–XVIII століть в Європі, у міру того, як поступово слабшали політичні, релігійні та соціальні інститути попередніх періодів (монархія, церква, стани та ін.), сформувався новий тип суспільства, що отримав назву «Епоха Модерну».
З’явився простір сучасного світу, який:
• був збудований на секулярних (світських, атеїстичних засадах);
• перейшов від аграрної економіки до промислової;
• поставив в основу капіталістичні (ринкові) відносини;
• проголосив ідею соціального та технічного прогресу;
• створив засади сучасного наукового бачення світу;
• виробив та впровадив модель політичної демократії.
Основною його рисою стало протиставлення традиційному суспільству.
Якщо ж говорити з ідеологічної точки зору — то відбувалася постійна боротьба з минулим. Традиція (релігія, ієрархія, сім’я) та їх цінності відкидалися — на місце Бога приходила людина; на місце релігії — наука; на місце Одкровення — раціональні, вольові та технологічні конструкції.
Логічно, що компенсаторним механізмом тоді стало консервативне мислення.
Але баланс між прагненням до прогресу та увагою до минулого залежав від випадкових соціальних сил та збігу обставин.
Історія Заходу, починаючи приблизно з XIX століття, — і є трагічним пошуком цих балансів.
На початку ХХ століття про себе заявили радикальні версії Модерну – спочатку більшовизм, а потім і націонал-соціалізм, що призвело до глобального перерозподілу ідеологічних позицій.
Їм протистояв лібералізм, — як помірна версія Модерну — терпиме та гуманістичне вчення XIX століття. І як ідеологія боротьби за свободу від тоталітаризму цілком симпатична.
Єдине, що їх поєднувало — так це те, що вони були породжені Модерном.
Як би там не було, але лібералізм завзято бився зі своїми політичними ворогами, які пропонували альтернативне бачення розвитку Модерну, і, нарешті, під кінець ХХ століття переміг усіх.
Однак, незважаючи на стійку і стабільну позицію Заходу на глобальному рівні, всередині західних суспільств почали відбуватися цілком протилежні процеси.
Репрезентацією домінантної модернової лінії стає лівий інтелектуалізм, який поступово завойовує культурні та освітні інституції на Заході.
Адже після перемоги інших версій Модерну (класових та расових) потрібно було дати відповідь: «Для чого слугувала вся ця попередня драматична історія боротьби за звільнення індивіда»?
Виявляється – на це питання не можна дати відповідь. Тому що цієї відповіді апріорі не існує.
Бо тепер свободу можна порівняти тільки з самою свободою. (Пригадайте «Кінець історії Ф. Фукуями).
Але ідеологія лібералізму, в силу своєї природи, продовжує «звільняти» індивіда від всіх інших залишків «колективності».
А коли і їх більше немає?
Тоді залишається тільки сам процес, позбавлений будь-якого змісту – «звільнення заради звільнення».
Від усього, що ще залишилося – суверенітет, держава, національність, сім’я, стать, економіка, мова, реальність і, врешті-решт, — людяність.
В цьому і полягає його мутація.
Тому наприкінці ХХ століття на Заході розпочався рух до нового видання радикального Модерну (постлібералізм) — у вигляді знищення традицій, тотального перегляду формату сімейних відносин, сексуальної моралі та ін.
В 90-х роках минулого століття Україна йшла назустріч Заходу – до дійсно об’єктивно привабливого суспільства.
Але проблема полягала в тому, що на той час рух до постліберального радикалізму на Заході найбільше відбувався не в політиці (в якій за інерцією владу ще зберігали попередні еліти), а в культурі та освіті.
При цьому Захід продовжував бути гегемоном в геополітичній та економічній сфері, використовуючи домінування, зокрема, для просування ідеологічного порядку денного.
Особливостями ж пострадянського розвитку України є ослаблене критичне мислення, невміння відокремлювати політичні процеси від культурних, неупереджено аналізувати реальність та прогнозувати майбутнє…
А оскільки тоді пострадянська гуманітарна наука в Україні була дискредитована, то почався формуватися новий «прогресивний» прошарок працівників освіти та культури, які почали жити з закордонних грантів.
Тому не випадково сьогодні саме в культурно-освітньому середовищі сьогодні найсильніше відчувається проникнення постліберального радикалізму.
А в результаті, по суті, в Україні відбувся перехід від однієї версії радикального Модерну (більшовицької) до іншої (постліберальної), де навіть не розглядався більш виважений погляд на реальність (консерватизм).
Тому очевидним є питання, яке виникає у зв’язку з цим , — Чим небезпечна відсутність балансу між двома радикальними полюсами Модерну?
Сергій Чаплигін
