ПРОЕКТИВНА ТЕСТОВА «МЕТОДИКА КОЛІРНИХ УПОДОБАНЬ» (Едуард Афонін, 1987)

Авторська психодіагностична «Методика колірних уподобань» («Веселка») належить до групи проективних методик дослідження особистості. В основі цього тесту, як і схожих тестів: «Колірний тест» М. Люшера (1948), «Тест колірних пірамід» Р. Ґейса і Ґ. Гілтмана (1952), «Колірний тест відносин» (ЦТО) Є. Бажіна і О. Еткінда (1985), – лежить фундаментальна властивість оптичної активності «живої» природи, що була встановлена у ХІХ ст. французом Луї Пастером. Новизна авторського підходу полягає в нетрадиційній системі органів чуттів людини – такій, що виходить за межі арістотелівської уяви про п’ятиелементну систему (дотик, смак, нюх, слух, зір) і додає два елементи: ментал і астрал. Універсальність і технологічна простота методики відкриває широкі перспективи її використання в освіті, профорієнтаційній та соціальній роботі. Вона може слугувати ефективним інструментом розв’язання міжособистісних конфліктів у сімейному житті й професійній діяльності, може бути незамінним помічником у вирішенні делікатних завдань оперативно-пошукової діяльності та низки завдань національної безпеки.

Хроматика, або Вчення про колір

Вчення про світло своїми витоками сягає часів античної Греції. Однак інтерпретація способу приймання кольору в стародавніх греків мала доволі складний характер, набираючи різних літературних форм. Не маючи точних знань про закони природи, грецькі вчені протиставляли світло і темряву, біле і чорне. «Вони, безумовно, помічали, що між цими крайніми полюсами втримуються всі кольори, – зазначає у нарисі “Вчення про колір” (1963) Ґ. Цойґнер, – але характер цього явища вони не формулювали досить точно, хоча Арістотель абсолютно ясно казав, що тут мова йде не про просте змішування».

Першим, хто науково обґрунтував природу «дисперсії світла» – кольорових смуг, що з’являються під час розкладання білого сонячного світла оптичною призмою, – був засновник класичної механіки англієць І. Ньютон (1643–1727). Він вважав, що біле сонячне світло – це сума світлових променів, які володіють різною силою заломлення.

Схоже, як у музичній октаві, у спектрі сонячного світла він розрізняв сім колірних областей (червоний – оранжевий – жовтий – зелений – синій – індиго – фіолетовий), що сприймаються людським оком як кольори веселки. До нас дійшов дещо уточнений склад колірного спектра: червоний – оранжевий – жовтий – зелений – блакитний – синій – фіолетовий.

Не менш важливим стало «Вчення про колір», опубліковане 1810 року великим німецьким поетом-натуралістом Йоганном Вольфґанґом фон Ґете (1749–1832). Потрібно сказати, що сам автор цінував свою роботу про колір значно вище за поетичну творчість.

Розглядаючи предмети через оптичну призму, Ґете помітив кольорові смуги, що з’являються на межі світлого і темного. Це відкриття наштовхнуло на висновок, який став основою його вчення про колір. Велич спектральних кольорів, на думку Ґете, – лише гра протилежностей – світла і темряви. Наявність двох протилежних полюсів – це істотна характеристика кольорів у найрізноманітніших виявах.

Ґете розглядав усі явища, пов’язані з кольором, винятково з позицій впливу кольору на людину: фізіологічного і психологічного. «Його теорія набагато глибша за ньютонівську, що є чисто фізичною теорією», – зазначав Р. Уїґе у своїй доповіді на конференції «Царство кольору», що відбулася в серпні 1972 року в Асконі (Швейцарія). Пояснюючи психологічний ефект і підкреслюючи роль, яку відіграє колір у драмі світла і тіні, він спробував обґрунтувати відродження сьогодні інтересу фахівців до теорії Ґете, що свого часу не була оцінена гідно.

Трохи пізніше два не менш відомих французи – Луї Пастер (1822–1895) і П’єр Кюрі (1859–1906), досліджуючи кристали, фактично доповнили один одного тим, що науково обґрунтували ключову ідею Ґете про оптичну активність «живої» природи. Зауважимо: науково уточнена ідея Ґете фактично знайшла свій розвиток в авторському міждисциплінарному концепті «універсального епохального циклу», що з 1996 року розробляється в Україні.

Очевидно, ще багато можна говорити про теорії кольору, зокрема про значення кольору – колірний символізм, який свідомо (і несвідомо) використовується в богослужінні й політиці, геральдиці й рекламі, алхімії й науці, образотворчому мистецтві та літературі. Однак видається, що в переданих фрагментах викладено найважливішу частину предмета нашої теми. Тому хотіли б перемикнути увагу читача на зауваження Р. Уїґе про спроби відродження нашими сучасниками – поколіннями постіндустріального суспільства – ідей великого Ґете. Що саме спонукає нас шукати в анналах історії ті чи ті ідеї, концепції, імена? Напівжартома й цілком серйозно можна сказати, що рушійною силою пізнання є ірраціональне чуттєве начало – Любов!

Так, в одному зі своїх листів до Шарлотти фон Штайн Ґете пише:

Звідки ми з’явилися? З лю… любові.
А як би ми загубилися? А без любові.
Чим перепони візьмемо? Таки Любов’ю.
Знайти любов – чи можливо? Тільки любов’ю.
Крізь сльози хто сміється нам? Любов, любов…
З’єднуватися як дається нам? Через Любов!

Таланти і шанувальники, або Суспільно-історична епоха та її вплив на психотип людини

Пам’ятається, в народі кажуть: якщо людина має талант, то цей талант виявляється у всьому. Цей вислів містить у собі два сенси: один відображає внутрішню, психологічну, природу таланту, інший – зовнішні, соціальні умови, у яких росте людський талант. Розгляньмо їх детальніше.

Ґете можна, як нам видається, зарахувати до прототипу людей яскравого таланту, на які епоха Просвітництва (ХVII–XVIII ст.) була така багата. Можливо, не випадково саме цьому суспільно-історичному періоду випало стати вісником нового часу – модерну. Ця епоха залишила нам таких видатних діячів, як: англійські філософи-матеріалісти Френсіс Бекон (1561–1626) і Джон Локк (1632–1704), французькі просвітителі Шарль Луї де Монтеск’є (1689–1755) і Вольтер (1694–1778), Жан-Жак Руссо (1712–1778) і Дені Дідро (1713–1784), німецькі діячі мистецтва Ґотгольд Ефраїм Лессінґ (1729–1781), Йоганн Фрідріх Шиллер (1759–1805) і, звичайно ж, письменник-натураліст Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749–1832).

Своїм потужним імпульсом раціональна культура епохи Просвітництва, як і колірний спектр веселки, додала у людське життя різнобарв’я талантів у всіх сферах життя – політиці, економіці, культурі, в публічній сфері та у побуті. Здається, дослідники моди підтримають нас у тому, що й сама мода своїми формами і фарбами в епоху Просвітництва ставала все розкутішою й демократичнішою.

Лише для того, щоб бути послідовними, скажемо кілька слів про наступну після Просвітництва епоху модерну. Вона асоціюється у свідомості представників будь-якої світової культури з поняттям-символом «революція»: Великою французькою революцією (1789–1794), а також подальшою хвилею європейських революцій (1848–1849), американською (1861–1865), японською (1867–1868), російською (1905–1917), китайською (1911–1949), кубинською (1953–1959), нікарагуанською (1979) й багатьма іншими революціями. Заради правди зазначимо, що французькій передували нідерландська (1566–1609) і англійська (1649–1689) революції, проте лише їй судилося стати символом революційної епохи модерну.

Епоха революційного модерну характерна тим, що вона явила світові не тільки новий суспільно-політичний лад чи нові владно-політичні інститути, а й новий тип людини, на який, власне, і спиралися нові суспільні інститути.

Таким новим людським психологічним прототипом став геній (тут цілком доречно згадати образ Фіґаро). Характер такої людини-генія цілком може бути зведений до формули «трохи про все», у той час як характер його історичного попередника (людини-таланту) відповідав формулі «все про дещо вузьке». Яскравим прикладом реалізованого прототипу генія став Homo Sovetikus. Йому сповна відповідала модель всебічно розвиненої особистості, на яку Постановою ЦК ВКП (б) 1931 року була спрямована радянська середня загальноосвітня політехнічна школа, що готувала всебічно розвинену особистість, своєрідного універсала «кота Матроскіна».

Наш час постмодерну – час після сучасності, – схоже, знову виводить на арену суспільного життя прототип таланту. Адже у своїх професійних орієнтаціях українці все частіше перемикаються із так званого соціального замовлення, яке нав’язувала держава у вигляді моди на ту чи ту професію (тракториста, доярку, металурга, інженера, космонавта тощо), на власні здібності та професійні якості.

Що далі, то очевиднішою стає згубність старих профорієнтаційних настанов людей. Незбалансованість ринку праці не залишає іншого шансу, ніж покладатися на процес саморегуляції – орієнтацію на «особистісні преференції» і ті здібності, які, власне, й забезпечують нам успішну конкуренцію на ринку робочої сили.

Давно забуте минуле

З розвитком людини (і людства) розвивалися техніка й інструменти людського пізнання і самопізнання. Потужним стимулом для таких технік ставали «непевні» часи – часи радикальних змін у суспільстві та світі загалом. Саме в такі періоди історії порушуються стійкі взаємозв’язки у суспільній системі. Як наслідок, науковий метод пізнання втрачає свою спроможність, і люди змушені активно перемикатися на стародавні, часом забуті прогнозні практики. Ось чому сьогодні з боку широкого кола людей (політиків і бізнесменів, державних і муніципальних службовців, учених і практиків, загалом людей різного віку і професій) ми бачимо сплеск інтересу до астрології, китайської системи «І-цзин», карт Таро, інших усіляких народних практик прогнозування.

Авторська психодіагностична «Методика колірних уподобань» є чимось на кшталт компромісу між науковою і древньою пророцькою практикою, яка «схоплює» психічне в його цілісності.

Як працює методика

Перший крок. Скористайтеся українським висловом для актуалізації кольорів веселки («Чапля осінь жде завзято: буде сани фарбувати»): червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.

Другий крок. Виберіть один із семи кольорів веселки, найбільш приємний Вам останнім часом. У разі рівного емоційного ставлення до двох і більше кольорів користуйтеся правилом вибору «більш-менш» (який із кольорів хоч трохи, але приємніший, ніж інші).

Третій крок. Визначтеся, який колір із решти шести (тобто не враховуючи уже обраного) Вам найбільш приємний. Запишіть результат у формі одного з таких сполучень: ч-о, з-б, з-с, з-ф тощо (одна з 42 комбінацій).

Деякі з результатів тестування.

Гендер – соціокультурна стать або традиційно зараховані до чоловіка чи жінки соціальні ролі.

У сучасній практиці розрізняють жіночі (ω) і чоловічі (μ) гендерні ролі, загальний розподіл яких в Україні станом на 1992 рік становив відповідно 62 % і 38 %. Водночас демографічний розподіл (за фізіологічними статями) становив 54 % жінок і 46 % чоловіків. Відповідно 6 % чоловіків мали ω-гендер і 6 % жінок – μ-гендер. Після завершення трансформаційних процесів ці показники в Україні щонайменше подвояться.

Загалом, незалежно від фізичного статі, ω-гендер мають ті з читачів, парні колірні вибори-переваги яких відповідають одному з перерахованих значень: ч-о, ч-ж, ч-з, ч-б, ч-с, ч-ф, о-ж, о-з, о-б, о-с, о-ф, ж-з, ж-б, ж-с, ж-ф, з-б, з-с, з-ф, б-с, б-ф, с-ф. І навпаки, μ-гендер мають ті читачі, колірні вибори-переваги яких відповідають значенням: ф-с, ф-б, ф-з, ф-ж, ф-о, ф-ч, с-б, с-з, с-ж, с-о, с-ч, б-з, б-ж, б-о, б-ч, з-ж, з-о, з-ч, ж-о, ж-ч, о-ч.

Міжособистісна сумісність – це взаємне прийняття партнерів з діяльності та спілкування, засноване на оптимальному поєднанні їхніх психологічних властивостей, у нашому випадку – схожості або взаємодоповнюваності їхнього гендеру. Ці положення прямо випливають із бісексуальної сутності людини та «закону статевого тяжіння», обґрунтованого на межі ХІХ–ХХ ст. австрійським психіатром Отто Вейнінґером у праці «Стать і характер» (1903, http://www.koob.ru/books/veininger_otto_pol_i_harakter.rar). Іншими словами, якщо партнери (сімейна пара) мають протилежний (а краще – «дзеркальний») гендер, то в них є підстави для успішного сімейного життя, і навпаки. Так, проведені на початку 90-х років ХХ ст. в Інституті соціології НАН України дослідження показали, що офіцерський корпус української армії (спадкоємиці радянської військової традиції) на 2/3 мав ω-гендер. Ця обставина певною мірою узгоджується з минулим уявленням про те, що офіцери-чоловіки частіше, ніж представники інших професій, потрапляли «під підбор» своїх дружин – власниць μ-гендеру.

Тип модальності (термін запозичено з американської методики НЛП – «нейролінгвістичного програмування».) – це найефективніші канали сприйняття інформації. Не заглиблюючись в особливості аналізу, назвемо колірні уподобання та відповідні їм типи модальності:

• фіолетовий – дотик
• синій – смак
• блакитний – нюх
• зелений – слух
• жовтий – зір
• оранжевий – ментал (миследіяльність)
• червоний – астрал (інтуїція).

Для прикладу скажемо, що людина з перевагою фіолетового кольору має підвищену тактильну чутливість і, як правило, високу сексуальну активність. Людину з перевагою синього кольору оточення частенько зараховує до гурманів (поціновувачів кухні). Людина-володар блакитного вподобання з високим ступенем імовірності помітить у собі підвищену чутливість до запахів. Володар зеленого вподобання, напевно, скаже, що для нього краще один раз почути, ніж кілька раз побачити, а володар жовтого – навпаки.

Перевага оранжевого, цілком імовірно, виокремить людину з розвиненою миследіяльністю, схильністю до психоаналізу тощо, а червоного – з розвиненою інтуїцією, екстрасенсорними здібностями тощо. Усе сказане має яскраво виражений контекст лише для володарів першого із двох обраних колірних переваг.

Тип здібностей: геній / талант. Досить широке ходіння в народі отримала формула здібностей людини, згідно з якою талант – це людина, яка знає «все про дещо», а геній – це той, хто знає «дещо про все». Авторський аналіз свідчить, що різні суспільно-історичні епохи мають різну «спеціалізацію» з відтворення талантів і геніїв. Так, плідними для відтворення геніїв була грецька античність, епохи Відродження та революційного модерну. Своєрідними епохами талантів стали римська античність, Просвітництво та постмодерна сучасність.

Для діагностів-практиків скажемо, що прототип генія виявлятимуть люди-володарі червоного та фіолетового колірних уподобань. До прототипів таланту сміливо можна зараховувати людей, колірні переваги яких є суміжними у спектрі веселки, наприклад: ч-о, о-ж, ж-з, з-б, б-з, з-ф.

Професійні схильності людей, як і інші соціальні характеристики, можуть бути встановлені за допомогою парних колірних переваг. Однак цей пункт методики потребує спеціальної підготовленості до «розшифровування» результатів тестування. Тому назвемо лише колірні вподобання і відповідні їм види діяльності:

• червоний – громадська / політична діяльність
• оранжевий – організаційна / правова діяльність
• жовтий – дослідницька / наукова діяльність
• зелений – педагогічна / виробнича діяльність
• блакитний – конструкторська / проектна діяльність
• синій – медична / художня діяльність
• фіолетовий – комунальна / побутова діяльність. Джерело:https://usarch.org/%D0%BF%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B9-%D1%81%D0%B5%D0%B1%D0%B5/?fbclid=IwY2xjawS6Iu5leHRuA2FlbQIxMQBzcnRjBmFwcF9pZBAyMjIwMzkxNzg4MjAwODkyAAEeP8QAqFvjcVyPsXo33qfbXsikrBQXkRpPok6Fi5bhiWdADA2fJZcFtdIH-H8_aem_gHPubY1aK4cA5mwuaDxiWw#/