Що робить еліту справжньою елітою? Влада, багатство, освіта чи суспільний статус? У сучасному світі це поняття дедалі частіше викликає суперечки. Для одних еліта це успішні люди, які досягли високого становища. Для інших замкнене коло привілейованих груп, відірваних від суспільства. Проте протягом більшої частини європейської історії еліта означала насамперед певний людський тип, сформований особливою етикою, системою чеснот і вимог до самого себе.
Європейська цивілізація століттями виробляла взірці поведінки, які мали слугувати орієнтиром для тих, хто претендував на суспільне лідерство. Ці взірці змінювалися разом з епохами, але водночас зберігали дивовижну внутрішню спадкоємність. Від героїв Гомера до римських громадян, від середньовічних лицарів до джентльменів модерної доби – усі вони втілювали певний аристократичний ідеал, заснований на честі, мужності, самодисципліні, вірності обов’язку та служінні спільному благу.
Саме ці «архетипи фігур» окреслюють контури етики, яка протягом століть формувала європейські еліти та значною мірою визначила обличчя самої Європи.
Ця етика відноситься до певного аристократичного ідеалу, основні риси якого демонструють дивовижну безперервність з часів Античності, незважаючи на особливості, пов’язані з тим чи іншим народом, і незважаючи на різноманітні соціальні, релігійні та політичні потрясіння, які відбувалися в Європі протягом століть.
Чотири фундаментальні типи глибоко позначили європейську уяву і певним чином становлять фігури-покровителі, до яких має звертатися будь-яка справжня еліта: гомерівський герой, римський громадянин, середньовічний лицар та джентльмен.
Гомерівський герой живе в світі, де існує розрізнення між прекрасним і потворним, між почесним і негідним, де існує гармонія між душею і тілом, де ти вірний, як у словах, так і в дії, де виявляєш себе гідним поваги серед собі подібних, відповідно до правил поведінки, заснованих на звичаях предків.
Римська цивілізація залишила нам у спадок ідеал громадянина класичної епохи.
Римський громадянин постійно стурбований своїми чеснотами, як особистими, так і сімейними. Щоб зберегти його, він готовий піти на те, що пожертвує своїм життям: добровільна смерть є в Римі долею, яка завжди краща за безчестя.
Саме virtus (мужність), dignitas(гідність), сlementia (милосердя), iustitia (справедливість), pietas (повага до дисципліни та авторитет), dignitas(гідність), gravitas (стриманість) увирізняє romanitas (римлянина) через mos majorum (повагу до традиції) – обов’язку перед богами та сім’єю, служіння державі.
Як і у греків, ідеал римського громадянина заснований на єдності буття і зовнішності, згідно формули Ювенала: mens sana in corpore sano (здоровий дух у здоровому тілі).
Недарма на могилі Сципіона була вигравірувана така епітафія: «Моє життя збагатило чесноти мого народу. Дітей народив, до батькових подвигів дорівнював. Я заслужив похвалу своїх предків, які раділи, побачивши мене народженим для своєї слави. Моя гідність прославила мій народ».
Середньовічне лицарство бере на себе частину цієї спадщини та пов’язує її з християнськими чеснотами, а також зі старим військовим ідеалом і поняттям честі, широко поширеним у кельтських і германських суспільствах.
Адже витонченість душі велить бути хоробрим аж до сміливості.
Вимога вірності даному слову спонукає дотримуватись клятви віри аж до смерті, що ми бачимо в «Пісні про Нібелунгів».
У сучасну ж епоху постать джентльмена являє собою синтез і кульмінацію всього різноманіття спадщини через баланс між талантами людини меча та людини духу, поєднуючи моральну елегантність, мужність та самовладання.
Чи зможемо ми шляхом цих прикладів, настільки далеких від нашого щоденного життя?
Адже на перший погляд моделі здаються застарілими з кількох причин:
– традиційне соціальне, культурне та політичне середовище, необхідне для виховання справжньої еліти, сьогодні значною мірою знищено;
– аристократія перестала бути інституцією, яка би забезпечувала центральну політичну роль й «задавала тон»;
– домінуючими цінностями стали індивідуалістичний гедонізм і егалітаризм;
– поняття еліти значною мірою знецінюється або пов’язане з людськими типами, які протиставляються типам старої європейської аристократії;
– елітарність вже розглядається як недолік.
Посередність і вульгарність не є новими вадами, характерними для нашого часу, але сьогодні вони нав’язані суспільству через інверсію естетичних і етичних канонів.
Проте кожен із нас все ще може вибрати втілення частини європейської аристократичної етики, виражаючи її (як жіночій, так і чоловічій формах) у різноманітних ситуаціях й зобов’язаннях.
Сергій Чаплигін
