Ця історія дуже-дуже давня. Вона розпочиналася у неосяжних просторах давнього дикого степу, де наші пращури щойно закладали основи своїх громад. Потрібно було єднатися, засівати лани, вирощувати хліб і стримувати зовнішні загрози. Життя вимагало сили. І ми її знайшли – у власному серці. Посеред безмежного степу й хаосу дикого поля людське серце бʼється достатньо гучно, щоб його змогло почути інше серце, а ми, люди, потребуємо людей. Там, де розум, здавалося, втрачав контроль над ситуацією і стратегії не могли впоратися з викликами, починало голосно битися людське серце. Життя стало для нас школою. Світ – книгою, яку слід уміти читати.
А серце – нашим учителем.
Наші пращури вірили, що цілий Всесвіт і кожне людське серце написані тією ж рукою – рукою божественної Премудрості, Софії. Тому вони – Всесвіт і серце – добре можуть розуміти одне одного. Відтак людське серце здатне бачити значно глибше, аніж людська раціональність може собі дозволити. Там, де очі можуть губитися від нерозуміння, страху, безвиході, серце здатне помітити нові можливості. Звідсіля й основний принцип взаємодії з дійсністю, якого навчав великий український філософ Григорій Сковорода: «З видимого пізнавай невидиме…».
Події початку повномасштабного вторгнення російських військ на українську землю чітко демонструють: очевидне – не остаточне. Факти намагалися нас зупинити, але українське серце вирішило боротися. Софійність – це про уміння зазирнути глибше, за лаштунки очевидного, щоб побачити якийсь сенс у тім, що відбувається, чогось навчитися від кожного досвіду, знайти ресурс у кожній ситуації, помітити можливість посеред кожного хаосу.
Наша софійність формується у контексті тисячолітнього культурного досвіду, в якому поєдналися дохристиянське розуміння життєвої сили природи, візантійська філософська та богословська традиції Софії, Премудрості Божої, як талановитого Майстра, геніального Архітектора цілої світобудови, та українські народні практики, побутові традиції, второпність, розсудливість, повсякденна життєва мудрість. На практичному рівні софійність проявляється як: здатність сприймати дійсність не лише розумом, а й серцем, шукати цілісного підходу до життєвих подій; уміння дивитися далі за очевидність, помічати у видимих подіях невидимі сенси; потреба співвідносити рішення з цінностями; готовність до спільного, згуртованого втілення в дію задуманого.
Особливо ця народна здатність вчитися мудрості від життя проявлялася і помітно проявляється сьогодні в умовах кризових ситуацій. Софійність дозволяє налагодити стійкі, ефективні, форми взаємодії. Упродовж нашої історії часто повторювався той самий день – «перший день після…», коли здавалося, що усе зруйновано вщент, коли поставало запитання: «А що тепер?», «Що робити сьогодні?», адже вчорашнього світу більше не існує. І тоді ми піднімалися і йшли засівати лани, прокладати мости, запалювати зорі. Бо так нас навчило життя! Як і сьогодні після кожного чергового обстрілу російської балістики. Ми оплакуємо наших полеглих, але не зупиняємося – бо життя має тривати!
Наша софійність не дозволяла нам зупинитися, коли бракувало яскравих перспектив. Допомагала не стати заручниками очевидного, стратегічно обрахованого, але вимагала від кожного з нас вхопитися за життя, закохатися в життя, і, озброєним піснею, співати про любов. Ми часто вчилися любити на руїнах учорашнього дня. Якось мені довелося чути, як один військовий, розмовляючи телефоном зі своєю маленькою донькою, сказав: «Вони тут, бо ненавидять. Ми тут – бо любимо». А любов – то сила, яка потребує серця. За Сковородою: «Голова всього в людині – серце людське. Воно-то й є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…» А у серці «сила», «зерно», – каже філософ – яке може прорости родючою нивою, можливість, яка має стати дійсністю. І комусь її слід побачити. І комусь у неї необхідно повірити!
Життя – школа. Досвід – джерело сили і розуміння. Серце – глибинний вимір сприйняття та осмислення дійсності. Воно уміє любити життя і життю радіти. А це основне для стійкої особистості. Опорами, нашої софійності стали воля до життя, сила до боротьби і мудрість до навчання. Класик української літератури, всесвітньо відомий кінорежисер Олександр Довженко, в одному зі своїх творів, написаному на полях Другої світової війни, дає чіткі координати людської стійкості в умовах життєвих загроз: «Людина на війні – це воля. Є воля – є людина! Нема волі – нема людини. Скільки волі – стільки людини»
Вадим Свириденко, ветеран, цитую: “Я більш за все ціную людське життя, після того, як провів 4 доби на морозі і втратив всі кінцівки. Температура тоді була близько 20 градусів морозу. Я залишився один. Всі замерзли. Поранений, я лазив на четвереньках, їв сніг, розгризав замерзлий мед. Піднімався, намагався робити 3-4 кроки і падав. Паніки не було, було одне відчуття: доки можу – живу!»
Але нам замало просто вижити. Потрібно іще здолати себе зраненого. Тому українські ветерани біжуть марфони, здіймаються в гори, пірнають до морських глибин, сходять на сцени, щоб обовʼязково станцювати. Бо життя має бути сильнішим! Десятилітня гімнастка з Одещини Олександра Паскаль, яка втратила ногу внаслідок російського ракетного обстрілу і з численними переломами звільнена з-під завалів провела два тижні без свідомості в реанімації, поїхала світом із «Танцем свободи». Бо справжня свобода не може не танцювати.
Воля до життя проявляється у нашому повсякденному побуті як нездоланна життєлюбність. Ми навчилися радіти життю і безмежно цінувати кожен із його проявів. Ми навчилися життя поважати. Зі знищеної в Тернополі російським ударом багатоповерхівки рятувальник виніс маленького папугу. Бо життя, навіть дрібного птаха, для нас святе!
Проявом нашої життєлюбності та свободолюбності є також повага до краси. Ціле життя стає радісним художеством. Вільні люди проявляють свободу власного серця в творчості. Петриківський розпис часто називають мистецтвом вільних людей. Петриківка – козацьке поселення, яке залишалося вільним від кріпацтва. Свобода творчості та життєвий оптимізм втілилися у життєрадісному декоративному мистецтві місцевих малярів. Стіни хат розцвітали строкатими барвами дивовижних квітів і птахів. Які б перед нами не стояли виклики, ми твердо віримо, що неодмінно «Все буде добре!», бо заради цього ми готові безперервно працювати, і за це ми готові вперто боротися.
Наша життєлюбність, наша воля до життя, стає першою і найважливішою причиною нашої здатності до швидкої самоорганізації перед лицем загроз. Щойно вранці 8 липня 2024 р. російська стратегічна крилата ракета прямим влучанням пошкодила один із корпусів Національної дитячої лікарні «Охматдит» у Києві, люди, перехожі та з різних районів міста, не очікуючи запрошень, вишикувалися чергою, аби розбирати завали та надавати будь-яку допомогу.
Ми навчені попереднім досвідом: коли ми разом – ми сильніші. Коли разом наші серця – ми нездоланні. Ми пройшли через школу волонтерства, яке в сучасній Україні стало опорою для держави в найскрутніших обставинах, і навчилися дорожити одне одним на полях бою, у школі військового побратимства. Ми цього уже ніколи не забудемо!
Наша любов до самого життя давала нам сили боротися навіть за умов, коли бракувало інституційних і технічних спроможностей – нашою зброєю ставало слово у виконанні лірників, кобзарів, бандуристів. «О слово, моя ти єдиная зброя. Ми не повинні загинуть з тобою…» – скаже наша велика Леся Українка. Так наша пісня ставала домівкою памʼяті про нашу любов і нашу силу, так словом ми долали виклики часу і пастки забуття. Навіть гумор, сатира, іронія ставали часто формою спротиву й боротьби. Навіть перед смертельною загрозою українські воїни уміли глузувати над самою смертю, відважно виходячи на «герць».
Ми любимо життя, ми готові за нього битися. І життя нас навчає – осмислювати досвід, генерувати нові рішення, змінювати підходи, уникати помилок і впроваджувати інновації. Це – органічний процес. За часів, коли нам бракувало власних академій, ми вчилися з досвіду. Життя – наша школа. Софійність – це наш спосіб вчитися від конкретного досвіду ставати більш спроможними, ефективно реагувати на масштабні виклики. Сьогодні досвід, отриманий на полі бою, одразу перетворюється на програми підготовки, тренінги, он-лайн курси. Наші технічні інновації у військовій сфері рятують життя і вражають світ.
Софійність – це мудрість буття, яку читають серцем. Бо Всесвіт і людське серце написані однією рукою, а тому добре розуміють одне одного. Життя нас навчило: очевидне – не завжди остаточне. Навіть у миті великого болю. Любов до життя породжує силу боронити його, а пережитий досвід стає школою нашого зростання. Ми любимо. Ми боремося. Ми зростаємо.
Софійність – це також вимір зустрічі, вона поєднує: серце й розум, людину і спільноту, традицію та інновації, минуле та майбутнє. Вона творить гармонію, порозуміння, спільнодію – творить нас, з повагою до кожної свободи та гідності. Воля до життя підтримує дієвий оптимізм і здатність творити попри загрозу. Сила до боротьби перетворює цінність свободи на опір, самоорганізацію та взаємодопомогу. Мудрість до навчання дозволяє швидко осмислювати прожитий досвід, зробити його ресурсним.
Щоб говорити про стійкість у світі в часи непевності, ми зібралися сьогодні під мурами найвеличнішого монументу нашій софійності – тут місце нашої сили, колиска нашої державності, серце нації, камʼяна пісня українського духу – Собор Софії Київської, Премудрості Божої. За давніми переказами, місто стоятиме доти, доки стоїть зображена на вівтарній стіні мозаїка Богородиці Оранти – «Непорушна стіна міста і держави», трансформована божественною благодаттю жінка, людина, а отже – з серцем!
Поняття «стійкість», «резилієнтність», «пружність», «гнучкість», «витривалість» та схожі характеризують процеси та структури, і лише «софійність», здатність вичитувати мудрість із пережитого досвіду та знаходити силу рухатися далі, потребує читача – людини. І її серця.
То що таке софійність? Здатність так сильно любити життя, щоб учитися від кожного прожитого досвіду його плекати, про нього турбуватися, його захищати, ним дорожити, за нього боротися.
Софійність – то мудра сила, сила українського серця.
Автор Андрій Зелінський
Тези мого виступу на VI Саміті перших леді та джентльменів, Київ, 24.08.2026
