“… будь-яка точка ризоми може бути з’єднана з будь-якою іншою, та має бути”
(Жиль Делез та Фелікс Гваттарі)
“Між прощанням і поверненням”
Виставка “Між прощанням і поверненням” відкрилася 30 травня у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі “Мистецький Арсенал”.
Назву цій виставці дала фраза батька Даші Чечушкової, який був пригнічений постійним вимушеним переміщенням доньки між двома містами — Львовом та Одесою. Цей перманентний стан переміщення став причиною для роздумів художниці про нескінченне повернення, що знайшло свій вияв у серії офортів “Перед сповіддю” та рельєфі Infinite Return, який представлено на виставці.
У серії офортів, які наразі представлені на виставці в Одеському національному художньому музеї, Даша розповідає про різні симптоми безпорадності, у яких ми час від часу перебуваємо. Одним із таких станів є нескінченне повернення, яке мисткиня описує як “нерозуміння, що ти вже повернувся, бо місця, звідки ти їхав, уже не існує”.
Досвід художниці перегукується не лише з досвідом переміщення у період повномасштабного вторгнення Росії в Україну, але й з досвідом мігрантів на загал. Візуальна схожість роботи Чечушкової з пам’ятником лише унаочнює спробу поховати свій теперішній стан, свою тривогу, тим самим розірвати це безкінечне коло.
Даша Чечушкова, офорт Infinite return з серії “Перед сповіддю”, 2024 у помешканні художниці. Суспільне Культура/Яна Качковська
Рельєф Даші, як і вся виставка “Між прощанням та поверненням”, — про дистанцію митців до місця (не)повернення, про віддаленість, яку неможливо здолати фізичною присутністю.
“Між прощанням та поверненням” — про пам’ять, те, як ми пам’ятаємо наш дім, квартиру, місто нашого народження та(чи) становлення, до якого неможливо повернутись. Про те, як “місце” перестає бути “місцем”.
Даша Чечушкова, рельєф Infinite return, виставка “Між прощанням та поверненням” у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі “Мистецький Арсенал”. Мистецький арсенал/Олександр Попенко
Кураторки Наташа Чичасова й Ася Цісар разом із художниками та художницями досліджують місця, до яких неможливо повернутися фізично, але які зберігаються в пам’яті як важливі елементи особистої ідентичності. Через художні практики митці та мисткині здійснюють спробу реконструювати ландшафти дитинства, родинні історії, зберігаючи або відновлюючи таким способом пам’ять про минуле.
Мистецтво використовують як інструмент опору проти забуття, митці перевигадують і оживляють розірвані зв’язки, які можуть бути втрачені через війну та її наслідки.
Наприклад, Катерина Алійник, художниця з Луганщини, з 2014 року може повернутися до рідних місць лише завдяки живопису. Сюжетом для її роботи “Блакитне небо на тлі темних полів” став сон матері мисткині, якій наснилося знищення пейзажу дитинства, до якого немає доступу. Алійник буквально відтворює ландшафт дитинства зі спогадів та снів, намагаючись не втратити пам’ять про місце, у якому вона зростала.
Катя Алійник, “Блакитне небо на тлі темних полів”, 2024, виставка “Між прощанням та поверненням” у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі “Мистецький Арсенал”. Суспільне Культура/Яна Качковська
Так кураторки звертаються до спільного досвіду втрат і переселень багатьох етнічних груп, що проживали на українських теренах, паралелізуючи (не)помітні зв’язки з сучасністю, які формують колективну пам’ять.
“Непідвладне”
Виставковий проєкт кураторства Нікіти Кадана “Непідвладне”,що відкрився 30 травня у PinchukArtCenter, — це підсвічування двох одеських творчих угруповань, які існували до війни. Незважаючи на припинення діяльності з початком повномасштабного вторгнення, вони продовжили впливати на мистецькі об’єднання та практику окремих художниць і художників.
Мова йде про об’єднання, яке функціонувало у межах галереї NOCH у майстерні художниці Олександри Кадзевич (співініціатор — Гаррі Краєвець). Галерея була простором для реалізації експериментальних проєктів, що не могли бути представлені в офіційних чи комерційно-орієнтованих художніх установах Одеси. Зокрема, у ній створювали одноденні виставки. Водночас вона слугувала місцем формування мікроспільнот та альтернативним центром тяжіння для незалежної художньої сцени.
Анонімний автор, портрет Бормана, 2014, Фотографія, виставка “Непідвладне”, PinchukArtCenter. PinchukArtCenter
У своїй виставці Нікіта Кадан вирішив показати роботи одеського художника Андрія Лаврикова (Бормана), створивши своєрідне відлуння одеської програми галереї NOCH. Окрім його робіт також представлений каталог галереї, де уміщенно проєкти, що відбувалися в галереї з 2018 по 2021 рік. Каталог відрізняється від звичних для нас зараз альбомів, у ньому майже відсутні фотографії робіт митців, але є фото людей, що приходили в простір. Так підважується цінність творів мистецтва на противагу людям, які їх створюють та формують певну оповідь.
Інше угрупування митців мало приміщення покинутого Судноремонтного заводу 2. Власне, назву для свого угрупування вони отримали саме від “місця”, у якому збиралися, і назвалися “СРЗ-3”.
Художники почали вести своєрідний лік, не знаючи, що через повномасштабне вторгнення багатьом з них доведеться переїхати до Львова та символічно перейменуватися на “СРЗ-4”. Ця своєрідна спілка художників радше нагадує мануфактуру. Всіх їх об’єднує як співбуття, так і практика, що, як говорить Даша Чечушкова, розгортається із заняття певним ремеслом (створення меблів, одягу, кераміки тощо).
Зелена кімната – майстерня Даші Чечушкової на СРЗ-2, робота “Людина-дерево”, січень 2024. Суспільне Культура/Яна Качковська
Ці два об’єднання були особливими у своєму відокремленні, відчуженні, ненамаганні зайняти лідерську позицію в гонитві за капіталістичні блага. Нікіта Кадан підкреслює основну ідею одеського угрупування “СРЗ-3” — ідею “события”, яке у перекладі стало співбуттям, одночасно втративши та віднайшовши нові сенси.
Виставка — це ніжна ода свободі мистецтва. Художня практика для цього угрупування стає формою незалежного мислення в умовах визначених тем та ствердженої державою ідеології.
Утопічне співіснування художників нагадує родину чи секту, що зберігає свою унікальність попри вітер змін і виклики часу.
Нескінченна робота відокремлення від великого “Ми”, де кожен художник чи художниця вільно шукає своє місце у світі. Куратор створює ситуацію, де ми можемо поглянути на сучасне мистецтво як ризому — коріння, в якому будь-який агент системи може вплинути на майбутнє.
Даша Чечушкова, оригінальний живопис на склі, “Сон розуму породжує потвор”, з проєкту “Книга повітря”, СРЗ-2, 2020, виставлені у межах виставки “Непідвладне” у PinchukArtCenter. PinchukArtCenter
Мистецтво в цій виставці залишається вільним, неузгодженим і неунормованим, зберігаючи свою сутність через можливість вільної інтерпретації. Виразними слідами на землі стають тіні минулого, переплетені з мінливими суржиками часу. Переклад себе вчорашнього відбивається в нитках, прошитих у парку Львова, де мистецтво стає часткою природи.
На “СРЗ-2” в Одесі, у майстерні Даші Чечушкової, яка зветься “Зелена кімната”, залишилась її робота “Людина-дерево”. Вона залишатиметься серед руїн, відокремлена від великого “Ми”, але в гармонії з собою. Її робота на виставці — “Сон розуму породжує потвор” з проєкту “Книга повітря”, — одна з тих, що вціліли на Судноремонтному заводі 2 в Одесі, стає матеріальним свідченням війни. Раніше цей живопис на склі був частиною оповіді — тепер він символ мовчазної пам’яті.
Даша Чечушкова, фрагмент з проєкту “Книга повітря” на СРЗ-2. Суспільне Культура/Яна Качковська
Куратор передбачає закид щодо створення виставки “Непідвладне” в інституції, яка належить українському олігарху.
Раніше Кадан казав, що в Україні немає інституцій, вільних від втручань політики чи бізнесу, тому доводиться обирати серед тих, що існують і не цензурують художнє висловлювання.
“Дивлячись у розриви”
“Дивлячись у розриви” — ще одна виставка кураторства Нікіти Кадана: вона відкрилася у п’ятницю, 1 червня у Voloshyn Gallery.
Кадан досліджує концепт пам’яті через призму розірваної історії українського мистецтва. Пам’ять тут, подібно до його проєкту в PinchukArtCenter, постає як нестабільний, фрагментований процес, що відображає перервані оповіді, знищені твори та репресованих авторів. Відсутність цілісності та перервані наративи змушують задуматися про те, як пам’ять формується та зберігається в умовах постійних змін і переписувань історії відповідно до нових “затверджених” ідеологій. Чи можливо у таких умовах зберегти пам’ять і пам’ятати? Якщо постійне (пере)написання історії лише спрощує, а не ускладнює та/чи пояснює?
“Уявний музей” Анре Мальро не ховає прогалини, а оприявнює їх. Мальро уявляв музей нового типу, де розташування творів мистецтва повертає “ауру” тим із них, які раніше не були представлені в музеї, або тим, які були показані в порядку, що не відображав їхнього справжнього значення; а також альбом, який за допомогою технічної репродукції об’єднає всі медіуми мистецтва, що через свою нерухомість не можуть бути виставлені в музеї і тому часто не вважаються важливими. За допомогою цих двох концепцій Мальро співставляє твори, які ніколи б не опинилися поруч.
Нікіта Кадан цією виставкою створює ситуацію, в якій можливий діалог між “визнаними роками” митцями та власною сусідкою. В музеї Кадана нема відчуття втраченого чи замовленого державою, ідеологією або культурною політикою. Тут пов’язано все від Давида Бурлюка до сусідки куратора Майї Ніколаєвни, від Марії Примаченко до Тиберія Сільваші. Причому пов’язано усе включно з кураторським текстом, розвіскою робіт та кольором стін.
Це не вперше, коли художники звертаються до інституційної критики музею. В інсталяції 2015 року “Одержимий може свідчити у суді”, наче музей (власне, це була алюзія на фонди музею чи архіву), Нікіта збирає рештки ідеологічно заряджених частин, обнуляє їхнє значення та створює власну оповідь. Подібно до цієї інсталяції, де вже він не художник, а куратор, Кадан формує розповідь, на цей раз не обнуляючи значення робіт, а підсвічуючи кожну, тим самим зв’язуючи ці нібито розкидані шматки в одне ціле.
Нікіта Кадан, інсталяція “Одержимий може свідчити у суді” (версія 1), 2015. nikitakadan.com/Костянтин Стрілець
Під час кураторської екскурсії Кадан порівнює залу галереї з українськими музеями, де в останній залі намагаються “впихнути” все сучасне мистецтво у його різнобарвності.
“Український музей — це така компостна яма, де багато різних органічних відходів скидано і вони вступають у різні хімічні реакції. У цій ямі виділяється багато органічних речовин і, як ми знаємо, сильно підіймається температура. Ось це українська історія мистецтв, де постійно створюються нові та цікаві зв’язки, але утворюються вони через «розпад разом» ми гниємо разом, тому нам є про що поговорити”, — зауважує Кадан.
Експозиція виставки “Дивлячись у розриви”, куратор Нікіта Кадан, 2024, Voloshyn Gallery. Ілля Левченко
“Підготовка до втрати”
Виставку “Підготовка до втрати” Іллі Тодуркіна можна було відвідати всього три дні (31.05–02.06) у The Naked Room. Назва виставки не створює можливості для надмірної інтерпретації. Художник готується до “смерті” власних художніх робіт, створюючи ситуацію, в якій вони можуть продовжити існувати, втративши оригінал чи його копію. Тодуркін у своєму уявному музеї займається тим, чим займалися всі українські музеї з початком повномасштабного вторгнення — убезпезпеченням творів мистецтва.
Ілля використовує два методи для захисту робіт: ручне та цифрове відтворення. Перший — це точні, зменшені у декілька разів репліки своїх творів; у галереї ми можемо віднайти міністіл, на якому так само розміщені записники художника, підставку на підвіконні та мініскульптури митця.
Ілля Тодуркін, частина експозиції виставки “Підготовка до втрати”, 2024, The Naked Room. Суспільне Культура/Яна Качковська
Цифровий метод — це створення 3D-простору, який і візуально, і в користуванні нагадує комп’ютерну гру. Рухаючись кімнатами, можна побачити 3D-моделі тих самих об’єктів, що розміщені у галереї, включно з живописом. У разі знищення оригінальних робіт та реплік, їхня аура все ж продовжить існувати у цифровій версії, а за бажанням автора їх все таки можна відновити.
Тож Ілля випереджає ситуацію, коли йому знадобиться звернутися до пам’яті. Він створює умови, коли цифрова та матеріальна пам’яті унеможливлять втрату його напрацювань.
Ілля Тодуркін, частина експозиції виставки “Підготовка до втрати”, 2024, The Naked Room. Суспільне Культура/Яна Качковська
“Земля під нігтями нагадує мені запечену кров“
Дніпровська галерея “Артсвіт” у партнерстві з The Naked Room 5 червня відкрили групову виставку під кураторством Алі Сєгал.
У виставці беруть участь художниці, які є частиною онлайн-архіву Secondary Archive. Проєкт “створений у відповідь на проблему непоміченості жінок із Центральної та Східної Європи в новітній історії мистецтва. Цифровий архів покликаний привернути увагу до творчості художниць із цього регіону та створити простір, де вони зможуть виразити свою активну позицію”.
Це жіночий погляд на війну, кожна з художниць обирає власну точку для своєї оповіді. Наприклад, Маргарита Половінко, що є волонтеркою-парамедикинею, як фарби використовує власну кров. Вона змальовує пейзажі, за якими іноді можна упізнати Криворіжжя, рідні ландшафти художниці.
Маргарита Половінко, частина експозиції “Земля під нігтями нагадує мені запечену кров”, 2024, The Naked Room. Суспільне Культура/Яна Качковська
Подібно до виставки “Між прощанням та поверненням”, Дар’я Молокєдова відтворює недоступний їй будинок у Краматорську, де мисткиня провела своє дитинство. А Анна Звягінцева проводить паралель із досвідом наших бабусь та прабабусь, які пережили Голодомор. Ще до початку повномасштабного вторгнення радили мати при собі солодощі про всяк випадок. У реаліях сьогодення ця порада більше не викликає питань.
“Корисні копалини: виставка опер у павільйоні спогадів”
У 13-му павільйоні київського ВДНГ восени 2021 року проходила мультимедійна виставка “Корисні копалини: виставка опер у павільйоні спогадів”, кураторкою якої була Саша Андрусик — співзасновниця та керівниця музичної агенції “Ухо” і лауреатка Шевченківської премії 2021 року.
Це перший і поки що останній проєкт новоствореного “Павільйону культури” — інституції, що поєднує сучасне візуальне мистецтво, нову музику та архітектуру. Виставка представляє артефакти пам’яті: залишки сценографій, музичні записи, фрагменти переписок, змонтовані відео та усні свідчення людей, пов’язаних з операми — як творців, так і глядачів. Проєкт переосмислює оперу, розширюючи її межі до більшого спектру переживань та спогадів.
Катя Лібкінд, експозиція виставки “Корисні копалини: виставка опер у павільйоні спогадів”, 2021. Facebook сторінка музичної агенції “Ухо”/Zhenia Perutska
Виставка “Корисні копалини” — про те, як ми пам’ятаємо і на що здатна наша пам’ять. Насамперед кураторки документують та переглядають спогади про оперні постанови агенції “Ухо” 2016–2018 років, включно з мультикамерними записами, об’єктами сценографії, оригінальними лібрето та музикою. Тому виставка стає одним з акторів збереження пам’яті про ці твори, їхню атмосферу та враження, які вони залишили. Подібно до процесу перетворення старих дерев на корисні копалини, куратори досліджують, як опери змінювалися під впливом часу і зовнішніх обставин. Ці зміни фіксуються і зберігаються як нові форми, що допомагає утримувати пам’ять про ці твори.
Під час монтажу виставки виникла ситуація, коли приїхав сміттєвіз і мистецькі об’єкти зібрали та викинули на сміттєзвалище. Після цього художниця Катя Лібкінд спільно з командою проєкту та “Павільйону культури” три дні відкопували ці об’єкти з-під гори сміття, яким їх завалили.
Катя Лібкінд, ескпозиція виставки “Корисні копалини: виставка опер у павільйоні спогадів”, 2021. Facebook сторінка музичної агенції “Ухо”/Zhenia Perutska
Кураторська група проблематизувала прогалини між текстом, інтерпретацією та спогадами — як чужими, так і своїми. Це дослідження допомагає зрозуміти, як пам’ять і сприйняття змінюються з часом та впливають на наше розуміння мистецтва. Проєкт відтворює опери через різні способи — головних і другорядних героїв, свідчення людей і речей, що сприяє створенню як особистої, так і колективної пам’яті про ці події та твори.
Всі ці виставки прямо чи опосередковано торкаються теми пам’яті й пам’ятання, незважаючи на різні точки залучення та різні точки висловлювання кураторів і митців.
Ці виставкові проєкти у різний спосіб звертаються та працюють з особистими чи колективними історіями. Для когось важливим було відтворити власну історію, для інших — спробувати створити єдину оповідь про колективний досвід чи сконструювати своє бачення історії минулого.
