Україна – це пісня. Українська пісня – найяскравіший діамант в ментальній короні світу. Зустрічаймо ж золотий голос нового покоління українців. То є Сергій Лазановський. Народився 26 червня 1995 року в селі Попельники Снятинського району Івано-Франківської області. Син саме того благословенного краю, який подарував українцям також Миколу Плав’юка – останнього Президента Української Народної республіки в екзилі.

Обдарований щедро: талантом, інтелектом, самоусвідомленням, темпераментом, хистом. А головне – кревною любов’ю до пісні, слова, землі, нації, держави. І феноменальною щирістю.

2021 року Сергій Лазановський вперше заспівав на талант-шоу «Голос країни». Підкорив усіх одразу. Тіна Кароль , звертаючись до батьків Сергія, мовила: «Ви виховали велику людину». А всі інші артисти у журі ледве не побилися за те, аби бути його тренерами. Звісно ж, Лазановський став переможцем 11 сезону «Голосу країни». А вже через рік, влітку 2022 року, подарував Україні мегахіт – пісню «ЗСУ» з її вікопомними словами:

Нам Шевченко заповів: не любити москалів,
Щоб кохались українці між собою.
Згинуть вороги нехай, ми бороним рідний край! Їм ніколи не забрати нашу волю!
З-С -У! Файно луплять москаля!
З-С-У! Їх женуть через поля!
Б’є наше військо бидло кремлівське.

Армія поціновувачів таланту Сергія Лазановського зростає в геометричній прогресії. Не минає дня, аби співак не порадував новою мелодією своїх «ріднульок» , як він називає прихильників. У репертуарі – й патріотичні шедеври , й народні співанки («Ой, чого калина віти похилила…»), й пісні УПА, й низка ліричних мелодій. А нещодавно Сергій Лазановський дарував нове життя вкраденій московитами пісні «В саду осіннім айстри білі».

Понад те, співак постійно, активно, цілеспрямовано збирає кошти для допомоги Збройним силам України.

До уваги читачів – інтерв’ю-діалог.

СЕРГІЙ ЛАЗАНОВСЬКИЙ: «ОЙ, ХОЧУ СПІВАТИ»

– Пане Сергію, якби Вас запитали: Сергій Лазановський – це хто? Як би представили самого себе?

– Рідний (RIDNYI). То є мій сценічний псевдонім, що зродився після перемоги у талант-шоу «Голос країни». Тоді чимало читачів почали за мною стежити в соцмережах. Писали: «Ви такий близький, доступний. Ви нам як рідний». Ну і вирішив, що так, буду Рідним.

Професійна діяльність моя відрізняється від вокальної. Хоча теж творча. Я за професією – актор драматичного театру і кіно, диктор радіо і телебачення. Навчався на катедрі сценічної майстерності Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника , три роки працював актором в Івано-Франківському національному академічному обласному музично-драматичному театрі імені Івана Франка.

Граючи у мюзиклі «Гуцулка Ксеня», заспівав, а після того вирішив: ой, хочу співати! Залишив театр. Присвятив життя співу . Взяв участь у польському пісенному проєкті «Карпатія фестівал». Власне, туди потрапив з першою написаною мною піснею « У небі». Було дуже несподівано, коли став призером. Бо доти професійно не займався вокалом.

Згодом рік викладав в Університеті Короля Данила акторську майстерність для студентів-вокалістів. Потім взяв участь у «Голосі країни».

Зараз маю такі регалії: актор драматичного театру і кіно, диктор радіо і телебачення, викладач акторської майстерності для вокалістів. Але найголовніше – співак.

– А після виконання пісні «ЗСУ» – зірка всеукраїнського масштабу. То не просто хіт, а хітяра, вартий найширшого звучання. Як складаються Ваші взаємини з «нашим-не нашим» олігархічним телебаченням?

– Складнувато. Є шоу-бізнес, є відомі виконавці. Молодим потрапити на телевізію важче. В рази простіше, якщо маєш хороші зв’язки. На початку повномасштабного вторгнення підходи дещо змінилися і молодим виконавцям на якийсь час стало легше з’явитися на телеекранах. Зараз знову дорога закривається. Навіть хіт « ЗСУ» лунав з телеекранів вкрай мало. Мене дуже дивувало, що цензурою на телебаченні заборонено використання слова «москаль». Ми з ким воюємо? З москалями! Але я тішився, що людям ця пісня подобається, її слухають, знають. У Києві, коли звільняли Києво-Печерську лавру від московських попів, ветеран війни вмикав саме «ЗСУ».

Але живемо у часі , коли інтернет-ресурси набирають більшої популярності. Тому ми з командою дійшли висновку: так, телебачення, радіо, онлайн-видання – теж важливо, але найважливіше – як тебе сприймають люди в соціальних мережах та на концертах. Оце те, над чим зараз працюємо. Над концепцією артиста. Над матеріалом артиста.

Зі мною працює творча команда: Ірина Батюк – моя продюсерка, викладачка вокалу; Роман Калин – фронтмен гурту «Гринджоли» , які їздили на Євробачення та співали відому пісню «Разом нас багато». Збираємося в студії. Шукаємо колізії, домовляємося.

Є моменти розчарування щодо телебачення, коли бачиш рівень того, що транслюється, а тобі повідомляють, що нібито не підходиш за якимись параметрами. Тому я зрозумів: коли буде ще більше концертів і ще більша підтримка глядачів, тоді й телебачення вимушене буде звернути увагу. Тому що тебе люди любитимуть. То найважливіше, задля чого я працюю.

«МАМА СПІВАЛА, ЯК ХОДИЛА ВАГІТНА»

– В якому віці відчули своє покликання, оцей Божий дар, іскру? Одна людина її шукає все життя, інша – знаходить замолоду.

– Любов до української пісні у мене з дитинства. Мама Іванна, коли ходила вагітна мною, завжди співала. Теж міряла про сцену. Рано вийшла заміж – у 15 років: у 90-х роках така мода була. Що в селі робити? Заміж виходити! А ще як хлопець тебе сватає, то старші покоління однозначно стверджували: треба йти! Тато мій також Сергій, тож я – Сергій Сергійович. Мама в 16 років вже мала брата, а в 19 років народила мене. Завжди співала нам. Та і мої прабабуся й прадідусь співали в ансамблі «Верховина», який свого часу багато їздив Україною. Мої баба з дідом теж співають. У нас вся родина співоча. Коли зустрічалися на родинних святах – без співів не обходилося. Пісні, які я іноді транслюю в соцмережах, лунали на родинних посиденьках. Співали навіть коли поралися на городі.

Пригадую, як я восьми-дев’ятирічним разом з дорослими збирав кукурудзу у бабусі. Спершу її зривають, потім складають на подвір’ї, приходять сусіди, розлуплюють , чистять, хтось теребить у мішки – і всі співають. Моє дитинство пройшло у співах. Дуже люблю мотиви українських народних пісень. Коли чую «Ой, там на горі» – мурахи по тілу.

На мою думку, дуже мало націй у світі можуть похвалитися такою історією, як наша. Такою національною спадщиною, культурою. А народними піснями, яких більше 200 тисяч, ніхто не може похвалитися. Нам треба місяцями, або цілий рік показувати на світових фестивалях все, що у нас є. Щоб люди дізнавались. Шкода, що мало хто це усвідомлює. Мало хто до цього прагне. Проте тішимося, що цей важкий час трохи змінює людське сприйняття.

Зараз маємо можливість транслювати свої думки, тож треба це робити. Всьому світові розповідати про Україну. Бо наші предки не мали такої можливості. Дуже швидко все знищувалося: документація, папери. Люди вивозилися в концтабори.

«МОЖЛИВО, ТО ДУШЕНЬКА НАЗАРІЯ В ТЕБЕ СЯ ВСЕЛИЛА»

– Кого для себе виокремлюєте з українського співочого олімпу? Я б у духовно-культурному сенсі провела паралель між Вами та такими корифеями як Івасюк, Яремчук, Зінкевич…

– А з Назарієм Яремчуком у мене особлива історія : він помер 30 червня, а я народився 26 червня. Мама завжди каже: «Можливо, то його душенька десь там гуляла, і вона так в тебе ся вселила». І я так собі з цією думкою-ідеєю живу. Хто знає? Можливо, ми десь перетнулися. Бо мені творчість Яремчука теж є близькою. Особливо його пісня «Родина». Пригадую, тато, мама та я під час свят у нашій школі співали «Родина, родина: від батька до сина».

А Володимир Івасюк – це зараз та людина, якою я надихаюся. Жоден мій концерт не обходиться без пісні «Червона рута». Івасюк для мене – уособлення української душі. Його історія – неймовірна. Захоплююсь , що він ще в 70- х роках, коли був студентом, повалив погруддя леніна. Через те мав багато проблем. Але не хотів «прогинатися» під радянську владу. Знав, що в Україні можна створити українську пісню. В його успіх не вірили навіть деякі викладачі. Однак Володимир Івасюк створив вічні хіти: «Пісня буде поміж нас», «Червона рута», «Дві скрипки», «Літо пізніх жоржин». Зараз вкотре прослуховую всі пісні Івасюка.

Переконаний: його знищили москалі. Не вірю, що пішов у ліс і наклав на себе руки тоді, коли його творчість набувала величезної популярності. Ще й спалили добірки його пісень, які, на жаль, не вийшли друком. Зрозуміло, чиїх рук то справа. Але парадокс: москалі людину знищили, а вона продовжує жити. Його Пісня буде поміж нас!

СЕРГІЙ ЛАЗАНОВСЬКИЙ: «УКРАЇНСЬКЕ ЗЕРНЯ ЗАСІВАЄ СВІТ»

– Коли до Вас прийшло глибоке усвідомлення колізій української історії?

– Згадую свій підлітковий час (2007 -2012 роки) як жахливий. Тому що тоді українське телебачення окупували російські серіали, фільми, пісеньки. «Інтер», «1+ 1» безперервно транслювали всі ці «Счастліви вмєстє», «Папіни дочки». Українських серіалів майже не було.

Серед моїх однолітків був популярний підлітковий серіал «Ранєткі» . Я не дивився: не подобалось. Коли йшов зі школи додому, в навушниках звучали народні пісні. Але соромився зізнаватися друзям, бо не зрозуміли б, «захейтили». А зараз тішуся, що слухав тільки народні піснеспіви, зберіг своє.

Згодом, коли навчався на другому курсі університету, в листопаді 2014 року на Майдані побили студентів. Тоді вже ми всі у Франківську виходили на акції протесту. Почалися майдани по всій Україні. Відтоді я вже свідомо став глибоко цікавитися історією України.

Наша нація – як та квіточка, що пробилася крізь асфальт і цвіте. Завжди кажу на концертах, що моя нація – поцілована Богом. Подарована Богом. Нас, як оте посіяне зернятко пшениці, можуть стоптати, але ми проростаємо, розквітаємо, даємо плоди. Українське зерня засіває світ. Нашого цвіту по всьому світу. Реально. Українців є дуже багато.

Звісно, в сім’ї не без виродків. Люди є різні. Маємо зрозуміти: ми – не ідеальна нація, як і будь-яка інша на світі. Є українці, які народилися українцями. І є ті, хто досі не зробили свій вибір: хто вони?

Боляче від того, що прозріння деяких наших виконавців відбувається лише зараз. Війна триває не перший рік. І навіть не сто. Найперша війна з московитським царком датується ще 1169 роком. Але в шоу-бізнесі є люди, які нічим не цікавилися. Сподіваюсь, українці зі світлим розумом усвідомлюють: подібних виконавців треба відпустити і забути. Свій вибір вони зробили.

А загалом я неодноразово зауважував: українці – це ґаздівські та здебільшого культурні люди. Далося взнаки походження від трипільців, скіфів – хліборобів, які трималися своєї хати, своєї землі. Працювали.

Радію, що в Україні дуже багато відкрилося різноманітних центрів, де можна познайомитися з історією української культури і зрозуміти, наскільки вона багатогранна і якого коріння сягає. Тисячі років!

«СТА РОКІВ НЕ МИНУЛО, А МИ ПРОЖИВАЄМО ТУ САМУ ІСТОРІЮ»

– Вашою творчою реакцією на велику війну стали нові пісні, що торують шлях до Перемоги…

– Так. «ЗСУ», «Геть з України», «Переможна пісня» – це мотиви, які надиктувала війна. Ми з командою розуміли: потрібно творити життєствердні пісні. Невдовзі після того, як випустили пісню «ЗСУ» розпочався контрнаступ українського війська та звільнення Херсонщини. Раділи невимовно. Жартували: знали, що так буде. Вірю, що сила думки існує.

І взагалі не відмовляємося від патріотичних треків. Я завжди кажу: про любов до рідного треба говорити голосно. У нас була Українська Повстанська армія, ми ж не будемо їх засуджувати за те, що вони писали пісні про той час? Ми їхні пісні співаємо («Чорний ліс»). А ще маємо запитувати самі себе: для чого нам це випробування війною? Щоб нарешті усвідомили: ми є нація унікальна. Щоб оновились і стали вільними.

Бо УПА нам дала дуже багато посилів. Коли співаємо українські повстанські пісні, бачимо: ста років не минуло, а ми проживаємо такі самі події, що й наші дідусі-бабусі. Насправді страшно, що ми їх не почули раніше. Хоча нас попереджали: з москалями не варто товаришувати. Але ми гралися з ними в різні ігри. Зараз настав час, коли потрібно звільнитися. Тому я вважаю, що патріотична творчість повинна бути.

«ЗІБРАЛИ БЛИЗЬКО МІЛЬЙОНА ГРИВЕНЬ. ДЯКУЮ РІДНУСИКАМ»

– Ви постійно збираєте кошти на підтримку ЗСУ. Що вдалося?

– За час повномасштабного вторгнення ми з однодумцями зібрали близько мільйона гривень. Для своїх друзів, побратимів та людей, які подавали запити. Великий плюс – у тому, що є аудиторія, яка допомагає. Дякую всім ріднусикам, які долучаються до збору коштів. Буквально три дні тому «закрили» ще один збір на 63 тисячі гривень для моїх друзів, які зараз перебувають на східному напрямку. Не розголошуємо їхніх позицій. Бо люди – в пеклі. Не можу уявити, що вони там відчувають. Розумію: найменше, що можу робити – організовувати збори, співати, заробляти та допомагати.

ЗСУ, Національна гвардія, прикордонники зараз вирішують нашу долю. Але у війні перемагає єдність. Хочу, щоб люди розуміли: війна не закінчилась. Щоб не звикали. Щоб не повернулося все так, як було дев’ять років після окупації Луганська і Донецька. Потрібно звільняти території. Показувати, що ми реально заслуговуємо на свою незалежність.

– Часто запрошують з концертами у різні міста України?

– Так. Також запрошують українці з діаспори. Коли почався ковід-карантин, я за мотивами народної пісні «Ой, у вишневому саду» переспівав так: «Гуляти не просилася – коронавірус не пускав». Людям сподобалось. Українці в Італії масово поширили моє перше відео, яке набрало три мільйони переглядів. Був шокований: не розумів, що відбувається. Пісня розлетілася світом. Потім зрозумів: зіграв роль актуальний момент.

Їздили до українців діаспори з благодійними концертами. Був приємно здивований, коли минулоріч приїхали в Італію на концерт, щоб зібрати гроші на турнікети, завітали до пані Василини з Чернівців, а там наші українці на балконі сітки плетуть для ЗСУ. Збирають гроші щотижня, скидаються по 50-100 євро, на концертах ще більше збирають. Ці люди інколи навіть більше усвідомлюють, що відбувається в Україні, ніж ті, хто виїхав закордон місяць тому.

– Як народжуються такі пісні як «Брат», «Плакала»?

– Творчість будь-якого артиста не має сенсу, якщо вона не для людей, не про людей. Завжди важливий «фідбек» – зворотній зв’язок. На кожну пісню, на творчість мене надихають люди. Останнім часом треки, які пишуться – це все з життя, з історій друзів, знайомих і незнайомих.

Пісня «Мій брат» народилася після того, як я познайомився з блогером Максимом Оптимістом (Максим Савчин). Він у 20 з гаком років дізнався про свій невтішний діагноз та усвідомив: життя надто коротке, аби бути песимістом. Тому все сприймає з усмішкою. Записали відео, виставили в соціальні мережі. Глядачі зауважили, що ми схожі, як брати. Так у мене зродилася ідея написати пісню про брата. До того ж, маю рідного брата і вже давно хотілося висловити братні почуття. Максим не має рідного брата, але теж зізнався: «Я відчув, ніби в мене є хтось рідний».

Відтак я запропонував ширше сприйняття цієї пісні: вона також про братів по духу. Адже зараз на фронті дуже багато хлопців породичалися, стали рідними. У житті теж зустрічаються рідні душею люди .

Втім, є й інша колізія. Московія казала, що ми з ними брати. Брехня. Ми ніколи не були ні братами, ні сестрами. Українці – брати і сестри між собою. А московити – чужі нам люди. Незрозуміле явище на цій планеті, яке вигулькнуло свого часу також за допомогою нашої руки. І цьому потрібно покласти край. Справді: що за держава росія? Насильницька суміш різних народів, де немає власної ідентичності. Хто такий москаль? Єдине, що розумієш: це – загарбник і вбивця. Але важливо, щоб асимільовані московитами нації теж стали вільними, почали жити своїм життям та звільнилися від диктатури й колонізації. Тому пісня «Брат» насамперед про українців цілого світу.

В ОДЕСІ КОЛЯДУВАЛИ З «ПЕРЕМОЖНОЮ ПІСНЕЮ»

– Як би Ви окреслили свою аудиторію?

– Дивуюся під час кожного концерту. Не можу сказати, що є стабільна аудиторія певного віку. Мої пісні слухають і п’ятирічні, і кому за вісімдесят. Ми охопили всі вікові категорії. На концертах співаємо і сучасні пісні, й народні, й улюблені, й патріотичні, і про УПА. Люблю читати відгуки у соцмережах: «Дякуємо Вам. Після концерту відчуваєш себе українцем».

Були випадки, коли школярі домоглися, аби у школі замість дзвінків на перервах лунала «Переможна пісня».

Взагалі я приємно здивований , що мої пісні «Геть з України», «ЗСУ» і «Переможна пісня» вийшли на народний рівень любові. Люди співають їх як народні. Навіть розповідали, як в Одесі на свято Маланки колядували з «Переможною піснею». Я кажу: вперше бачу, щоб «Переможною піснею» колядували. В Одесі…

Коли на Сумщині мав відбутися концерт, мені було трохи лячно виходити на сцену. Думав: чи зрозуміють сумчани коломийки про путіна й москалів ? Адже телебачення нас довго розмежовувало на «схід-захід». Хоча насправді всі ми – українці. Якщо чиїсь прадідусі-прабабусі були українцями, то у них того не відбереш. Це архетип. Але коли приїхав на Сумщину, сумнівався, як сприймуть «Батько наш – Бандера», бо їм же довго розповідали, що Бандера – щось страшне. Хоча насправді людина боролася з трьома режимами і виборювала нашу незалежність. Те, що робила Українська повстанська армія, зараз роблять Збройні сили України. І коли глядачі влаштували овації після кожної пісні, я вийшов і кажу: «Ми розуміємо один одного з півслова. Я вас всіх люблю».

Ще одна історія сталася з українським романсом «В саду осіннім айстри білі». Після того, як я її виконав, дехто у соцмережах писав, буцімто ми переробили з московитської. Насправді московити вкрали у нас цю мелодію. Цей романс побутував в Україні ще у 1900-х роках. У 1920 році більшовики переселили більше 120 тисяч українців до Алтайського краю. Борис Терентьєв, який народився в Києві, але поїхав служити московським царкам, завітав на Алтайський край, почув цю мелодію і наклав на неї інший текст. Звичайно ж, московія це все прикривала. Тому наше треба повертати.

– Не пробували писати пісні на вірші великих українських поетів?

– Ми використали строфу Тараса Шевченка у пісні «ЗСУ» : «Нам Шевченко заповів: не любити москалів». Зараз захоплююся поезіями Тичини і Сосюри. Читав їх колись у школі, а нині заново відкриваю та дивуюся: як можна було писати таку любовну лірику? «Пишу і цілую з першого рядка, бо до останнього не витримаю». Це те, що людина описує словом тут і зараз. Дуже круто. Тому відкрию невеличкий секрет: надихаюся поезіями Тичини і Сосюри, а відтак народжується моя пісенна лірика.

«КРАЩЕ БУТИ РІДНУЛЬКОЮ, НІЖ ВОВЧИЦЕЮ»

– Після кожного Вашого концерту більшає армія прихильниць. Набридають чи не дуже?

– Ні. Буду відвертим. Ми всі – ресурсні люди. У нас є емоції. У нас є енергія. На концертах, коли віддаєшся на повну, – втомлюєшся. А наприкінці оці всі обійми дівчат, жінок, знову мотивують. Потік енергії йде від них. І ти надихаєшся. Я завжди жартую ( після того, як Олег Винник з «Вовчицею» зник з медійного простору): краще бути ріднулькою, ніж вовчицею.

Ліпше бути рідною людиною. Навіщо бути кимось вовкуватим із зубами? Тому я запрошую всіх в сім’ю. Буду радий всіх бачити. Всіх обійму. Всіх зігрію. Всім любов подарую.

Втім, необхідне розмежування. Для мене важливо, щоб мене любили в творчій професії, в творчості. А яка я людина? То нащо вам то знати?

У житті, можливо, я не те що закритий… Є періоди, коли люблю спокій. Люблю поїхати в село, посидіти з батьками, поговорити на якісь нейтральні теми. Відірватися від повсякдення. Але прихильники не набридають . Дуже тішуся, що вони є і слухають мої пісні.

– Воїни часто відвідують Ваші концерти?

– Бувають. Дарують шеврони. Вже є колекція вдома. Кажу їм: хлопці, не уявляєте наскільки мені приємно. Вірю, що коли їхні шеврони зі мною, то і з ними все гаразд…

СЕРГІЙ ЛАЗАНОВСЬКИЙ: «КИЇВ – МОЄ МІСТО»

– Розкажіть про ваші взаємини з Києвом – нашим особливим містом, яке тисячоліттями приймає, зігріває всіх. Яке або укріплює в людині духовне начало, або відштовхує. Місто, яке не кожному і не одразу відкривається.

– Так, не кожному під силу. Але зізнаюсь чесно: є мрія вже років зо два – жити в Києві. З’явилася, коли був на «Голосі країни». Захотілося сюди переїхати. Наприклад, Івано-Франківськ – затишне, красиве місто для сім’ї. А для таких людей, як я, котрі прагнуть рухатись, розвиватись, потрібне місто, де є багато можливостей.

Київ – багатогранний. Тут один район – затишний, інший – дачний, ще в іншому – великі будинки чи багато промислових об’єктів, ще десь – багато творчості. Київ – місто, в якому є все. Кожна людина себе може знайти.

Учора друзі мене запитали: як тобі Київ? Не набридає велике місто? Скажу відверто: зараз мене дратує, що я змушений з нього їхати і приїжджати. Мені б хотілося залишитися. Моє місто.

– Окрім усього, у Києві є споконвічні центри духовної сили – Софія Київська та Києво-Печерська лавра…

– Недарма москалі запроторились до Лаври. Але їхній негатив з нашого святого місця швидко зникне, як тільки український дух повністю зайде до святинь.

Я думаю, що зараз такий час, коли зміниться все. І дай Боже, аби якнайшвидше закінчилася війна, і щоб всі наші герої повернулися додому.

Хоча знаю реальні історії: багато хто не повернеться. На кожному концерті про це наголошую, особливо коли співаємо пісню «Мамо, не плач».

Найменше, що можемо зробити – це пам’ятати про полеглих українських Героїв. Бо незнайомі нам особисто люди віддають своє життя за кожен наш день. Наша місія – пам’ятати про них, віддавати шану. Своїм дітям переказувати. А діти хай онукам переказують. Щоб слова «Герої не вмирають» матеріалізувалися в реальності. Бо що може бути ціннішим від того, коли одна людина віддає своє життя за життя іншої людини? Це непорівняно ні з чим: ані з золотом, ані з найбільшими багатствами.

– Щира вдячність за розмову. Подальшого Вам творчого зростання, величезної популярності в Україні та за її межами. Слава Україні!

ПОСТСКРИПТУМ. Такі українці як Сергій Лазановський – це і є культурна еліта нації. Золоті зерна народу, які проросли вже в часі відновленої Незалежності України. У часі також непростому, коли тривало гібридне зросійщення та медійні маніпуляції над українською сутністю. Але вони – стверджуються. Їм – творити Перемогу. Їм – будувати сильну, міцну, Українську Україну.

Розмову вела Ольга Дубовик, світлини: Георгій Лук’янчук та Сергій Лазановський (особистий архів).

Джерело:https://uain.press/interview/sergij-lazanovskij-ridnyi-ukrayinska-natsiya-potsilovana-bogom-1738206