Львівсько-Варшавська філософська школа виникла в провінційному університеті Австро-Угорщини, та вона здобула світове визнання.
Львівський університет, один із найстаріших в Україні та в Східній Європі, неодноразово опинявся в епіцентрі політичних і воєнних пертурбацій, які були ненайкращим ґрунтом для утворення стійких наукових шкіл і тривалих дослідницьких традицій. Утім, інколи хаотичні історичні обставини стають тим викликом, який стимулює розвиток нового мислення. Львівсько-Варшавська філософська школа виникла наприкінці ХІХ сторіччя у провінційному університеті Австро-Угорської імперії, але досягнула світової слави. Вона зародилась у кризовий для філософії час, коли відкриття природничих наук серйозно похитнули її статус і здатність пояснювати світ, та продовжувала існувати, незважаючи на локальні протистояння та світову війну.
Світоглядний контекст виникнення Львівсько-Варшавської школи надзвичайно важливий для розуміння ідей, які цікавили її учасників. Після того, як у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття дарвінізм, фізичні відкриття, зокрема теорія відносності Айнштайна, фройдизм та інші революційні вчення докорінно змінили уявлення людства про світ і про себе, філософія не могла залишатись осторонь. Радикальне оновлення і відкидання метафізичних спекуляцій – такий сценарій накреслював для філософії впливовий Віденський гурток, учасники якого базували свій метод на емпіризмі, логіці та математиці. Філософія має відкинути старі «псевдопроблеми» (як висловився один із чільних віденців, Рудольф Карнап) і зосередитись на логічному аналізі мови. Засновник Львівсько-Варшавської школи Казимир Твардовський (1866-1938) теж заперечував будь-які форми ірраціоналізму і трактував філософію як науку, однак його підхід до традиції не був таким категоричним, як у віденців, що позначилось на більшому тематичному і методологічному різноманітті майбутньої школи.
Твардовський прибув до Львова 1895 року власне із Відня, де народився і навчався у засновника феноменології Франца Брентано. Серед учнів останнього були такі знакові для філософії, науки та політики постаті, як Едмунд Гуссерль, Зиґмунд Фройд, Томаш Масарик та інші. Брентано розглядав філософію як точну науку, що має покладатись на емпіричну методологію. Однак його підхід суттєво відрізнявся від тогочасних природничих досліджень з їхнім акцентом на експеримент і незалежну перевірку. Брентано цікавила насамперед психологія і внутрішній інтроспективний досвід як предмет аналізу. На такій основі було важко побудувати строгу і точну науку, що й довів подальший розвиток феноменології та її відгалужень. Твардовський не зосереджувався винятково на психологізмі свого вчителя, хоча психологія була важливою частиною його зацікавлень і помітним напрямом започаткованої ним школи. Утім, саме логіці судилося стати «візитівкою» Львівсько-Варшавської школи.
Студенти згадували Твардовського як вимогливого вчителя і надзвичайно популярного викладача – для його виступів інколи доводилось винаймати концертні зали. На його семінари записувалися сотні студентів, а лекції відвідували тисячі. Їх він розпочинав рівно о восьмій ранку у найбільшій авдиторії в корпусі університету на вулиці Святого Миколая (нині – вулиця Михайла Грушевського) і не терпів, коли хтось запізнювався – свердлив порушників порядку пронизливим поглядом і змушував ніяковіти навіть слухачів у військових мундирах. Точність мислення органічно поєднувалась із пунктуальністю.
Власне, точність і ясність були для Казимира Твардовського не просто ритуальними примхами. 1919 року він написав коротку статтю «Про ясний і неясний філософський стиль», у якій пов’язав нездатність чітко формулювати думки з відсутністю оригінального мислення: «Відгадування його (автора – А.М.) думок лише тоді буде являти собою річ, гідну зусиль, якщо в той чи інший спосіб ми переконалися, що він мислить ясно, тобто плутаний стиль походить в цьому випадку через спотворення тексту або переписування поспіхом. Але якщо в нас немає такої впевненості, тоді можемо спокійно припустити, що автор не може чітко викласти свої думки, отже вони не заслуговують того, щоби витрачати зусилля на їхнє відгадування». Ці слова посутньо відтворюють критичні закиди, які й через сто років представники сучасної аналітичної філософії адресують своїм колегам-постмодерністам. Сам Твардовський вважав своєю місією побудову наукової філософії на перетині описової психології, граматики та логіки. Його відданість раціоналізмові та ясності були настільки послідовними, що, як іронічно зауважували колеги та учні, інколи філософські погляди інших мислителів у його викладі поставали зрозумілішими, ніж вони насправді є.
Для організації певного філософського середовища, звісно, важлива не лише оригінальність мислення, але й організаторські здібності. Розбудовуючи львівську школу, Твардовський нерідко присвячував більше часу організаційній роботі на шкоду власним філософським концепціям і текстам. 1904 року він заснував Польське філософське товариство, яке й досі функціонує у Варшаві. З 1911 року воно почало видавати журнал «Філософський рух», який Твардовський редагував понад 20 років і який виходить досі у Торуні, на батьківщині Миколая Коперніка. У 1914-1917 роках, під час Великої війни, як охрестили Першу світову британці, він був ректором Львівського університету. Коли російська армія окупувала Львів восени 1914 року, він виконував свої обов’язки, перебуваючи у Відні, а університет фактично перетворився на еміґраційний. Лише коли окупанти відступили влітку наступного року, Твардовський повернувся до Львова, щоб відновити діяльність університету. За свою освітню і наукову діяльність він удостоївся ордена Франца-Йозефа, який присуджували як за військові, так і за цивільні заслуги. Нині ж його самовіддану організаторську роботу цінують настільки, що називають «батьком сучасної польської філософії».
Члени Львівсько-Варшавської філософської школи під час III Філософського з’їзду в Кракові, 1936: Владислав Татаркевич (за кафедрою) та Казимир Айдукєвич (сидить перший праворуч), фот. Narodowe Archiwum Cyfrowe, audiovis.nac.gov.pl
Без учнів Твардовського справді важко собі уявити розвиток, зокрема, польської логіки. Після 1915 року, коли знову відчинився Варшавський університет, і особливо через три роки, коли Польська держава відновила незалежність, саме львівські науковці вирушили до столиці, аби розбудовувати варшавське відгалуження львівської школи. Першим із студентів Твардовського, який серйозно зацікавився логікою і згодом почав її викладати, був львів’янин Ян Лукасєвич (1878-1956). З 1915 року він став професором Варшавського університету, а через чотири роки зайняв посаду міністра у справах релігійних віросповідань в уряді Падеревського. Саме Лукасєвич та його колега, теж учень Твардовського, Станіслав Лєснєвський (1886-1939) розгледіли математичні та логічні таланти Альфреда Тарського (1901-1983), чи не найвідомішого представника логічного крила Львівсько-Варшавської школи, який налагодив контакти із Віденським гуртком і популяризував ідеї школи в англомовному світі, викладаючи в американських університетах. Тарський насамперед відомий розробкою семантичної теорії істини та роботами в галузі математичної логіки. Він та австрійський учений Курт Ґедель мають неофіційний титул найвпливовіших логіків ХХ сторіччя. Серед інших учнів Твардовського, які залишили помітний слід в логічних студіях, варто згадати уродженця Тернополя Казимира Айдукєвича (1890-1963), творця «логічного антиірраціоналізму», а також засновника сучасної версії реїзму, філософського вчення про те, що існують лише речі, які можна зафіксувати у часі і просторі, Тадеуша Котарбінського (1886-1981).
Незважаючи на те, що логіка була найбільш плідним напрямом досліджень Львівсько-Варшавської школи, енциклопедичні зацікавлення її засновника і витворене ним сприятливе для наукових пошуків середовище приваблювали представників інших дисциплін. Слухачами лекцій Твардовського були згодом відомі історики філософії, теоретики літератури та етики і, звісно ж, психологи. Серед останніх особливе місце посідає Степан Балей (1885-1952), якого вважають засновником польської психології розвитку, освіти та соціальної психології. Балей був не єдиним українцем, які відвідували лекції Твардовського, який, незважаючи на гострі протистояння між поляками та українцями, оцінював студентів не за етнічним походженням, а за інтелектуальними здібностями. Поет Богдан-Ігор Антонич, політична діячка Мілена Рудницька, математик Мирон Зарицький, філософ Олександр Кульчицький, письменник-радянофіл Степан Тудор були серед слухачів Твардовського. Балей, після захисту дисертації з філософії під керівництвом Твардовського, продовжував освіту в Німеччині, Франції та Австрії, а згодом опанував ще й лікарський фах. У 1910-1920-х роках його педагогічна і наукова кар’єра була пов’язана із українськими навчальними закладами: на запрошення Івана Огієнка він викладав у створеному указом гетьмана Павла Скоропадського Кам’янець-Подільському університеті, після цього – в Українському таємному університеті у Львові. Водночас він співпрацював із польськими науковими установами і практикував як лікар у відділі психічних захворювань Львівського шпиталю. Від 1928 року й до кінця життя він працював у Варшавському університеті, очолюючи кафедру педагогічної психології.
Наукові зацікавлення Балея не обмежувались згаданими вище галузями психології. Серед його міждисциплінарних розвідок особливий інтерес сьогодні викликає чи не перша спроба в українському літературознавстві проаналізувати творчість Тараса Шевченка крізь призму фройдівського психоаналізу. У нарисі «З психології творчості Шевченка», опублікованому у львівському журналі «Шляхи», він розглядає особистість поета та його ліричних героїв у контексті античного міфу про Ендиміона, який є символом чоловічої пасивності та мрійництва, а також намагається простежити джерела трагічних жіночих образів, які, на його думку, були віддзеркаленням Шевченкових душевних страждань і кривд. Навіть більше, ніж через сто років, текст Балея виглядає свіжим і в хорошому розумінні слова провокативним, особливо якщо зважити на той факт, що в наступні десятиріччя використовувати західні методологічні підходи для українського літературознавства можна було або в діаспорі, або вже після відновлення Української незалежності. Постать Степана Балея добре ілюструє те, наскільки багатим тематично було наукове середовище, біля витоків якого стояв Твардовський.
Колонада філософів в бібліотеці Варшавського університету: Казимир Твардовський, Альфред Тарський, Ян Лукасєвич, Станіслав Лєснєвський, фот. Marek Bazak / East News
Львівсько-Варшавська школа проіснувала до Другої світової війни, хоча свою останню лекцію важко хворий Твардовський прочитав ще на початку 1930-х. Її учасники або вимушено роз’їхались світом, щоб продовжувати свої дослідження вже на еміґрації, або були змушені миритись із новими поствоєнними реаліями, не надто сприятливими для наукової філософії. Хоча, як стверджують історики філософської думки, строгі методологічні стандарти, започатковані Твардовським та його учнями, не дозволили польській філософії втратити академічну якість навіть у часи панування марксизму-ленінізму. Сьогодні спадщина ЛВШ має теж викликати не лише краєзнавчий інтерес: її аналітичні здобутки та схильність до ясності і точності використання понять можуть прислужитись у боротьбі із пропаґандою і постправдою, на основі яких проростають ненависть і війна.
У статті використано праці Бориса Домбровського та Ігоря Карівця.
Автор: Андрій Мельник
Викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, журналіст, кандидат наук із соціальних комунікацій.
Джерело:https://culture.pl/ua/stattia/tochne-myslennya-v-khaotychnyy-chas
