Частина 2: МІСТ, ЯКОГО НАМ БРАКУЄ

Півроку тому на моїй сторінці з’явився пост «Велика підміна» в якому було сформульовано простий і жорсткий діагноз: ми замінили чесноти цінностями, внутрішній хребет — зовнішньою етикеткою, і цим легалізували брехню.

Я давно хотів зробити продовження, оскільки той текст закінчувався закликом повернутися до практики, але він не відповів на головне питання: як? Яким саме механізмом декларація перетворюється на вчинок, а слово — на характер?

ЧОМУ ЦІННОСТІ НЕ ПРАЦЮЮТЬ БЕЗ РИЗИКУ

Уявіть конференцію про “демократичні цінності»: Мармурова зала, кава-брейк, спікери з PowerPoint або KeyNote, грантовий звіт у кінці. Тепер уявіть що картинка з відео про оборону Бахмута, або штурм Куп’янська хартійцями ожила і стала частиною вашого життя. Й на перекурі ви обговорюєте свободу, гідність, справедливість. Наче б то ті самі слова проговорюються схожими «мовними апаратами», як казав один мій добрий лінгвіст-гуморист. Але між конференцією і перекруром бійців прірва. Ім’я цієї прірви – ставки.

Нассім Талеб сформулював це через метафору “skin in the game” — шкіра в грі. Коли ти приймаєш рішення і несеш його наслідки. то ти в грі. Коли ти пишеш документ про цінності і не несеш жодної відповідальності за те, що вони не працюють. тоді ти глядач – коментуєш гру з трибуни.

Системи деградують, не коли люди роблять помилки, а коли ті, хто вирішує, ізольовані від наслідків своїх рішень. PhD, який захистив дисертацію про “європейські цінності” і отримав за це грантове фінансування, але не несе жодної відповідальності за те, що ці цінності не прижилися в жодній громаді це той самий класичний гравець без шкіри в грі. Він не ризикує, він виробляє карти для території, по якій ніхто не ходить.

І ось тут я маю бути чесним з усіма тими, з ким веду ці дискусії особисто: я не проти цінностей, як не проти морозива, чебурєків чи шматочків ківі на тарілці. У них точно є своє, важливе місце якому потрібно просто віддати належне! Не більше й не менше!

Ще раз — я не проти цінностей. Я проти того, щоб будувати хмарочос без фундаменту. Цінності це мова. Це спільний словник, яким Україна говорить з Європою, з донорами, з міжнародними інститутами. “Верховенство права”, “прозорість”, “людська гідність” — без цих слів немає інституційного діалогу. Але така мова — це ще не буття. Можна прекрасно говорити французькою і ніколи не побувати в Парижі.

АРХІТЕКТУРА ХМАРОЧОСУ: АРИСТОТЕЛЬ, ЯКОГО МИ ЗАБУЛИ

Аристотель дві з половиною тисячі років тому побудував архітектуру, якій ми й досі не знайшли альтернативи (як на мене), і яку варто нарешті прочитати уважно. Уявіть хмарочос:

Фундамент — чесноти.

Те, чого не видно ззовні, але що тримає всю конструкцію. Це не те, що ти декларуєш, а те, чим ти є. Аристотель називав це hexis — стійка диспозиція характеру, набута через повторювану практику. В “Нікомаховій етиці” він описав одинадцять пар, де кожна чеснота балансує між двома вадами: сміливість — між боягузтвом і безрозсудством, щедрість — між скупістю і марнотратством, правдивість — між самоприниженням і хвальковитістю. Кожна чеснота — не фіксована точка, а мистецтво знаходження балансу. І це мистецтво не можна імітувати: або ти щедрий під тиском реальних обставин, або ти просто кажеш, що цінуєш щедрість. Фундамент або є — або будівля впаде при першому поштовху реальності.

Цокольний поверх — phronesis, практична мудрість.

Технічне серце будівлі: генератори, насоси, двигуни та, врешті решт технології завдяки яким можна будувати 100 поверхів вгору на фундаменті чеснот. Те, без чого все видиме мертве. Phronesis це здатність у кожній конкретній ситуації відчути, де саме проходить золота середина. Це не теорія. Її не можна вичитати в підручнику, не можна отримати на тренінгу, не можна прописати в грантовій заявці. Аристотель наполягав: вона здобувається тільки через досвід, через практику, через помилки. І ось вам формула, яку варто записати двічі й повторити вголос: мудрість — не передумова ризику, а його результат. Ти не спочатку стаєш мудрим, а потім ризикуєш правильно. Ти ризикуєш, промахуєшся, калібруєшся і так поступово стаєш тим, хто відчуває точку.

І нарешті видима частина. Цінності.

Хмарочос, який височить над містом – горизонт, загальне уявлення про добро. Свобода, справедливість, рівність, толерантність, відкритість. Цінності кажуть нам, куди йти, їх видно всім: партнерам, донорам, сусідам, Європі. Це те, що комунікує, приваблює, гуртує. Але без фундаменту чеснот і технічного серця phronesis це декорація. Красивий рендер хмарочосу в грантовій заявці, який впаде при першому подиху вітру.

Тепер подивіться на нашу ціннісну індустрію через цю оптику. Ви відчуваєте, як вона будує хмарочоси без фундаменту? Документи, стратегії, рамки, матриці – все це красиві фасади. А фундамент і цоколь — чесноти і phronesis — вимагають того, чого жодна грантова програма не може забезпечити: особистого ризику, реального тиску, помилок з наслідками, хребта. Нікому не хочеться копати вглиб. Усі хочуть одразу на верхній поверх — з панорамним видом і логотипом на фасаді. Донори не мають оптики, щоб занурюватися під землю, тим хто працює на високих посадах в державі здається, що вони не мають для цього часу.

ГАННА АРЕНДТ: ЧОМУ МОДЕРН ЗНИЩИВ ПРОСТІР ВЧИНКУ

Ганна Арендт пояснила, як ми опинилися в цій пастці. У “Vita Activa” (1958) вона розділила людську діяльність на три рівні:

праця (labor) — забезпечення біологічних потреб, безкінечний цикл “заробив-з’їв-заробив”;

робота (work) — створення артефактів, речей, інститутів, документів;

дія (action) — вільний вчинок серед рівних, через який людина заявляє, хто вона є, вносячи у публічний простір щось непередбачуване й оригінальне.

Дія це найвища форма vita activa. Саме через дію ми не просто існуємо й не просто виробляємо: ми стаємо собою. Але модерність, каже Арендт, зробила страшне: вона звела все людське життя до праці і виробництва. Простір вільної дії (тобто простір, де чесноти проявляються) атрофувався.

Подивіться тепер на ціннісний дискурс через Арендт. Написання документу про “європейські цінності” це робота (work), артефакт, виробництво. А прояв сміливості на Майдані, чесності в розмові з партнером, справедливості у рішенні суду це дія (action). Ми підмінили дію роботою і почали виробляти етикетки замість того, щоб здійснювати вчинки. І при цьому не помітили підміни, бо обидва процеси використовують ті самі слова.

МАМАРДАШВІЛІ: ІСНУВАННЯ НЕ МОЖНА ДЕЛЕГУВАТИ

Мій улюблений Мераб Мамардашвілі сказав про це ще різкіше. Для нього бути людиною це “тривале зусилля”. Не стан, не статус, не посада, не декларація, а зусилля кожну мить. Тут і зараз. “Існування це те, що ти мусиш зробити тут і зараз. Це виключає перенесення на завтра або на плечі іншого — сусіда, нації, держави, суспільства.”

Прочитайте це ще раз і прикладіть до нашої реальності. Вся ціннісна індустрія побудована на делегуванні існування. Ти делегуєш свою мужність документу, свою чесність — корпоративному кодексу, свою справедливість грантовій програмі і… залишаєшся порожнім, бо існування не можна делегувати. Його можна тільки здійснити ризикуючи, через вчинки та часом ідіотські й іноді трагічні помилки.

СКОВОРОДА: УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ

Давайте повернемося не до Брюсселя, не до Гарварду, а до Чорнух, на Полтавщину у 1722 рік.

Григорій Сковорода сформулював поняття “сродної праці” — вродженого покликання, слідуючи якому людина знаходить щастя, а зраджуючи яке робить нещасними і себе, і суспільство. Його порівнюють із Сократом за мандрівний спосіб життя, діалогічний метод та пріоритет самопізнання як шляху до мудрості та чесноти.

Але Сковорода — це не тільки “пізнай себе”. Це “живи відповідно до пізнаного”. Він відмовився від кар’єри, від кафедри, від статусу і пішов жити Україною. Буквально ногами. Його “сродність” це не декларація і не цінність. Це перш за все практика і ризик щоденного вибору жити за покликанням, а не за страхом.

І його епітафія “Світ ловив мене, та не спіймав” це маніфест людини, яка мала шкіру в грі власного життя.

ГРА ЗІ СТАВКАМИ: ОНТОЛОГІЯ, А НЕ МЕТАФОРА

Йоган Гайзінга у “Homo Ludens” показав: гра — це не те, чим людина займається у вільний час. Гра це спосіб, яким культура себе породжує. Право починалося як змагання сторін. Мистецтво як ритуальна гра з богами. Війна як двобій із правилами. А що робить гру грою? Ставки. Гра без ставок це імітація. Це конференція про цінності, де нікому нічого не загрожує. Якщо буття це гра, а гра потребує ставок, то ризик не аномалія і не небезпека. Ризик це невід’ємна частина буття, яку ми маємо навчитися не просто терпіти, а любити. Бо нелюбов до ризику — це нелюбов до самого життя. Це бажання жити, не будучи живим. Стояти в грі, не маючи в ній шкіри.

Вчора я написав окремий пост про ризик, де розгорнув думку про чотири арени гри. Бізнес, власний розвиток, сім’я та суспільство. Від найлегших ставок грошима до найважчих ставок долями людей. Кому буде цікаво зайдіть на це текст.

ФОРМУЛА, ЯКОЇ НАМ БРАКУВАЛО

Отже, ось що я пропоную замість ціннісного карнавалу. Уявіть хмарочос.

Фундамент це чесноти.

Те, чого не видно ззовні, але що тримає всю конструкцію. Зміст, хребет, те, чим ти є під тиском. Вони не декларуються, а проявляються. Їх не можна “мати», ними можна тільки “бути”. Це hexis Аристотеля, “тривале зусилля” Мамардашвілі, “сродна праця” Сковороди, “дія” Арендт.

Цокольний поверх це phronesis.

Практична мудрість, технічне серце будівлі, невидима для стороннього ока, але без неї все видиме — мертве. Вона здобувається тільки через досвід і помилки.

Видима частина це цінності.

Хмарочос, який височить над містом – мова, горизонт, спільний словник. Без них немає комунікації з Європою, немає інституційної рамки, немає напрямку. Але без фундаменту і цоколя — це рендер на папері, який впаде при першому подиху вітру.

А ризик — це буровий механізм, який копає вглиб на самому початку, або суперсильний рентген що дістає до найпершого камінчика всієї глибини фундамента – це сам механізм великої Гри життя. Без нього ти ніколи не дістанешся до фундаменту. Залишишся на поверхні, серед красивих фасадів, які нічого не тримають.

Тому питання до кожного з нас має існувати не в пасивному формулюванні “які твої цінності?”, а як в активнотсі мінімуму «за що ти готовий ризикнути?”. Перше питання можна поставити на конференції. Друге тільки перед дзеркалом. І відповідь на друге скаже про тебе більше, ніж усі PowerPoint-презентації світу.

Моя трійка інтелектуальних авторитетів зібрала це в чітку структуру моста від чеснот до цінностей (Мамардашвілі, Сковорода, Аристотель):

– існування не можна делегувати;

– світ ловив мене, та не спіймав;

– ми є тим, що ми повторювано робимо.

Не декларуємо, а робимо.

Рене Магритт, 1933 рік. Умови людського існування

Денис Блощинський, сторінка Фейсбук