Дмитро Лазуткін і Ярина Чорногуз — люди з різним бекґраундом, з різних літературних поколінь, з несхожою естетикою, тематикою письма. Об’єднує ж їх, по-перше, те, що обоє вони сьогодні військові, а відзначити й підтримувати саме тих авторів і авторок, які захищають країну, правильно як із міркувань елементарної етики, так і з логіки літературного процесу — саме воєнна література і література військових є тим, що насамперед вирізняє наш час і свідчитиме про нього потім. По-друге, і Лазуткін, і Чорногуз пишуть поезію, сказати б, синтетичного характеру, шукають універсальних тем і мотивів, взаємодіють із суспільним запитом та з національним каноном.

Дмитро Лазуткін народився 1978 року. Він поет, журналіст, продюсер, спортивний коментатор, спортсмен, служить у 47 ОМБр «Маґура». «Закладка» («Видавництво Старого Лева», 2022, художнє оформлення — студія «Сері/граф», післямова поета і літературознавця В’ячеслава Левицького) — його одинадцята книжка. В ній можна знайти як нові тексти, так і поезії з різних періодів творчості автора. Наприклад, ліричні вірші з «пісенним» присмаком: ритмічні й стрімкі, римовані, приналежні до традиційної форми (однак вони при цьому звучать досить свіжо).

Щедрі дощі розхитали загати,

Хмара повзе, ніби ніч невичерпна.

Те, що тобі я хотів би сказати, —

Я промовляю від імені червня.

Наша розбіжність — така несуттєва,

Наша печаль — не така вже й всесвітня,

Все, що про тебе шепочуть дерева, —

Я промовляю від імені липня.

Видихи пристрасті, крики кохання,

Правда солодка і правда нестерпна…

Те, що не може сховати мовчання, —

Я промовляю від імені серпня.

Серце здригається несамовито,

Я йому вірю — так само, як ти мені…

Я промовляю від імені літа,

Я промовляю від власного імені.

Або теж «календарний», але інакший вірш, верлібр, що «дихає» складнішим темпоритмом та поєднує екзистенційне з побутовим. Це, власне, та синтетичність, про яку вже йшлося. 

Дмитро Лазуткін не тільки зауважує ключові, визначні деталі та конструює образи. Він об’єднує деталі в цілість.

тeплий вeрeсeнь чудова пора для тих

хто прокидається просто нeба

нe маючи власних стін

ось вони ніжаться під сонячним промінням

ось вони ходять по сухій траві

яка прилипає до їхніх підошов

ніби спогади про бeзтурботнe дитинство

і жінка що йдe парком

відпускає з рук доньку аби вона якнайшвидшe

розлякала зграю голубів

час котрий нікому нe налeжить

прогрівається запальничкою

пeрша сигарeта

пeрша міцна кава

пeрші дзвоники у школі на пагорбі

і в кожній молитві більшe вдячності аніж зазвичай

і кожнe яблуко падає мов одкровeння

зірки в очах ніби дрібні монeти за які

нічого вже нe купити

життя ніби скибка дині на тарілці осeні

Воєнні вірші не домінують виразно у «Закладці», але, ясна річ, саме вони сьогодні привертають основну увагу, їх можна назвати осердям книжки.

Війна це ще й випробування для літератури. Поетові доводиться тримати баланс між болем, жорстокістю, брутальністю, сентиментальністю та оголеною фактологією. Дмитро Лазуткін у «Закладці» фіксує події та атмосферу часу, дає поштовх для осмислення, перетравлення, засвоєння гіркого знання —

розбомблена школа —

тріумф російської зброї

добре що учнів вивезли

ще до початку обстрілів

інакше б

не вижив ніхто

у кабінеті географії

звисає шматками

розірвана мапа світу

підручники безпорадно

розкидані на підлозі:

антична література з обгорілими корінцями

новітня історія з вирваною серцевиною

Втім, навіть у поезіях про війну Лазуткіна не зраджує його специфічна іронія та почуття гумору:

війна не красива війна огидна

страшна мов розірвана рана

безжальна ніби цвітіння акації

над розбомбленими мінометами укриттями

коли ми заїхали в місто

ще до початку розмінування

під колесами шелестіло розбите скло

і уламки снарядів всіювали

перелякані узбіччя

він вийшов до нас першим

розповів як обстріляли його дім

а потім сказали

ми тут будемо жити

іди на хуй

за три дні

їх накрили вогнем

і він боявся вийти з погреба

й побачити свою хату

після обстрілу

стіни залишилися стояти

дах потребував капітального ремонту

трьох бурятів

закопав на городі аби не смерділи

одному з них відірвало руку

кинув її собакам

здичавілим

контуженим

каже: хай хоч щось погризуть

добра душа

Ярина Чорногуз народилася 1995 року, з 2010 років — активістка і волонтерка (вона з тих, на чиєму прикладі можна говорити про «покоління активістів і активісток» чи про «перше вільне покоління»), пізніше пішла до війська: морська піхота, військова медицина, розвідка. За час повномасштабної війни має дві нагороди — медалі «За військову службу Україні» та «За врятоване життя».

Про свою книжку «[dasein: оборона присутності]» (видавництво «Віхола», 2023 рік, дизайнерка обкладинки — Ольга Арістова, ілюстрації — фотографії Ярини Чорногуз із війни, передмова філософа Вахтанґа Кебуладзе) поетка висловилася так: «Поезія — це моя медитація. Не всім близька, далеко не всім зрозуміла, місцями надто далека й філософічна, але в ній точно є моя правда про смерть, любов, межу, на якій стається пізнання. Такий собі трикутник війни».

Якщо в просторі «Закладки» Лазуткіна панує розмаїття тем, форм і способів мовлення, то в «Обороні присутності», навпаки, — концентрація і зосередження, справді, доволі медитативні. Усі вірші в книжці Ярини Чорногуз пов’язані з війною, вони великою мірою концептуалізують воєнну реальність, у парадоксальний спосіб через індивідуальні переживання, індивідуальне дослухання до себе узагальнюють і універсалізують її до рівня міфу. Тобто знову синтез, у певному сенсі підсумування. Саме тому «Оборона присутності» безперечно є однією з «найгустіших» книжок про російсько-українську війну (і повномасштабну, і часів АТО/ООС). Мені здається, з нею було б варто ознайомитися всім, хто захоче чи то з часової, чи з географічної відстані зрозуміти не лише практичний перебіг подій, а й дух, настрій нашої трагедії.

Згаданий умовний міфологізм збірки Ярини Чорногуз, завдяки котрому, наприклад, виникає цікавий і глибинний мотив Сіверського Дінця як «річки мертвих», однак, не схематизує, не «нормалізує» болю і втрат. Війна не перетворюється на просто-подію «з сумним тлом». Втрата залишається в центрі поезії Чорногуз.

Промовистою є присвята «Оборони присутності» п’ятьом полеглим побратимам-морпіхам, усім, хто загинув у боротьбі за Україну від 2014 року, та дідусю поетки, письменнику Олегу Чорногузу. Промовистий і перший, очевидно, що програмовий вірш збірки:

всі філософи насправді були шаманами

які співали біля вогнища нужденним

пісні про ініціацію та виживання

всі філософії перевіряють себе на міцність

біля дверей російського фільтраційного табору

у цьому столітті — всі філософії

зникають на полі бою

все створене нами

ми всі

взяті в квадратні дужки

місцем де народились

місце для сюрреалістичних рефлексій поступається

місцю сюрреалістичних висновків

неохопність поступається прямоті

філософи не доганяють

коли котять квадратне

і кантують кругле

ми маємо вибір без вибору

а тому ми ще досі вільні

я хочу співати, поки ще можу

про свободу

для якої серед багаторічних років

бойових дій

здавалося б —

місця не залишилося

Біль і свобода, апокаліпсис і впевненість — такими є пафос і філософія книжки Ярини Чорногуз. Що, звісно, органічно пасує пафосу і філософії країни, що бореться. Або, точніше сказати, активної, залученої в події частини країни.

Пошуки універсальних тенденцій та ефектних формулювань в «Обороні присутності» відбуваються, на щастя, не коштом образності та деталей (а такий ризик у подібних випадках завжди є).

літо на вигині потрісканих доріг

приховує невраховане листя осені

і закінчується

закінчується зремонтована від техніки

             та воронок дорога

але не життя

дівчинки з Північного

дівчинка веде велосипед уздовж загнутої кутом

             дороги Північного

і рожевий одяг виглядає суворіше

за камуфляж

небезпечніше за залишену касетним снарядом міну

скільки вас загинуло

серед тиші світу?

звичність війни ніби скрип

гойдалки на капанірних подвір’ях

сіл

звичність війни наче вірш

без образів

«ніхто не забутий

ніщо не забуте»

залишається просто висловом

серед тиші світу

і скрипить ланцюг на прифронтовій гойдалці

і ніхто не помічає

звичність війни

як утримати вас у собі

серед тиші світу?

коли для кожного з тисячі живих

залишається навіки живим

лиш один

з тисячі загиблих?

як не відпустити вас

коли закінчиться життя живих

і тих із вас хто вижили

і хто вбивали в ім’я життя?

хто візьме за вас плату?

землею водою повітрям

«вогнями вільних міст»?

хто скаже що плата потрібна?

Досі.

хто не забуде жодне з ваших імен?

серед тиші світу

перекопані терикони легко

вбирають у себе сонце і час

правда так довго шукається і сходить на сході

                    Моєю мовою.

нехай щомісяця в ім’я любові досі

закінчується життя у сімох із нас

головне не закінчується життя

дівчинки з Північного

Найвиразніше поєднання болю з естетикою, здається, відрефлексовано у ще одному програмовому вірші «Голе бароко»:

колись давно, як і нині, митці мали світ за театр

де в кожному місці може впасти безіменний солдат

і хтось на прощення обов’язково розіб’є перед іншим

                 келих вина

аж поки не прийшло воно —

голе бароко

воно прийшло так, як і те, що важко простити,

                 і в кожного воно своє

воно принесло на своєму голому тілі присутність

                 чорно-червоного кола

і силу тертя

сила тертя — перше, що має взнати солдат

перед світанком, який не закінчується

безкінечність торкання до поверхонь землі й тіл

породжує зір, ніби з кожним шаром одягу ти знімаєш

                 із себе і одягаєш на себе

другу шкіру

голе бароко залишило в кутку рулони шпалер

                 із золотими лініями, біло-смарагдовий собор

рожевість темних незатишків,

меблі, посуд, картини

метушню, нудьгу, неміч

скутість рук і мовчання слів

воно залишило

холодну підлогу з вибоїнами

напругу, що втратила фарбу

на голизні, мов на останньому снігові березня

поставило дзеркало

в якому кожному, хто йде та не спить

належить побачить себе

голе бароко спочатку розбило стіни, потім вибралося

                в ліс

далі стало викопувати з землі лісове серце

яке вже за тисячу земних обертів повідомляє

                відкопувачам ту саму істину

тут-о-тут

стільки напруги, стільки болю, стільки втрати,

                стільки смерті, стільки квітів, стільки дерева,

                    стільки різьби

що його може вмістити хіба що

гола мармурова плита

і найдрібніша інкрустація там недоречно невидима

де тільки мова, яка вирубує брили

в стовпи

ніхто не пробачить нам голе бароко

Бог промовляє загибелями, відповіді приймає залізом

прощення присилає коханням

що обертається навколо Сонця разом з планетою

беззвучно до глухоти

привіт, моє зникання

привіт, відповідає кохання

ти чуєш, як ти зникаєш в цифровій імлі під стукіт

           лісового серця…

голе бароко

ніхто не пробачить нам тебе

Не знаю, чи Шевченківському комітету про це йшлось, але призначення премії Дмитру Лазуткіну та Ярині Чорногуз, поза всім іншим, ще й крок у напрямку утвердження для ширшої аудиторії різних стандартів і традицій української поезії. Співіснування в ній відмінних канонів і форм, відмінних впливів та шляхів, іноді навіть у межах однієї книжки.

Джерело:https://chytomo.com/chornohuz-i-lazutkin-pro-shcho-knyzhky-novykh-shevchenkivskykh-laureativ/