Історічна промова Мстислава Чернова на Оскарі 2024 

Отже, Україна — володарка своєї першої премії Оскар за часи незалежності. На сцені режисер Мстислав Чернов виголосив промову, яку цитуватимуть і через десятиліття: 

«Я хотів би ніколи не створювати цього фільму. Я хотів би проміняти це на те, щоб росія не вбивала десятки тисяч моїх співгромадян. Я віддав би це, щоб вони звільнили всіх заручників та солдатів, які боронили свою землю, але я не можу змінити історію. Та всі разом ми можемо виправити цю історію, аби правда перемогла». 

Після церемонії нагородження Мстислав Чернов у розмові з журналістами розповів, що оскароносна стрічка представляє кожне зруйноване українське місто:

«Це нагадування світові, як необхідно зупинити це вторгнення. Я тут стою, але моє серце в Україні. Люди втрачають життя, втрачають свої будинки, борються за свою землю. Я сподіваюся, що ця перемога розповість про те, що відбувається, більшій кількості людей і вони нас помітять».

1

Троє журналістів стали єдиною командою ЗМІ,
яка документувала початок війни в окупованому Маріуполі

Режисер і фотограф Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка, продюсерка й журналістка Василіса Степаненко потрапили в пастку в оточеному російськими окупантами Маріуполі під час облоги міста в 2022 році. Не розраховуючи на евакуацію, вони продовжували фіксувати на камеру й документувати злочини росіян. Близько 10% відзнятих матеріалів документалістам вдалося відправити з єдиної точки у місті, де був сигнал мобільного зв’язку. Близько 30 годин відео вивезли гуманітарним коридором. Щогодини і щодня команда медіа ризикувала життям, але ціль була чітка: світ має бачити правду.

— Вже 23 лютого було зрозуміло, що війна близько. Ми не знали, що вона почнеться завтра, але за різними шматочками інформації, розуміли, що, найімовірніше, так буде, — розповідає в інтерв’ю «Вікнам» режисер Мстислав Чернов. — І питання було тільки в тому, де ми її зустрінемо. Ми ухвалили рішення зустріти її в Маріуполі всією командою, тому що це місто було стратегічною ціллю РФ протягом багатьох років. Інакше просто не могло бути. Росія у будь-якому разі атакувала б Маріуполь. І ми хотіли бути саме там, щоб все показати світу.

До слова, «20 днів у Маріуполі», який став найкасовішим документальним фільмом в українському кінопрокаті, — це режисерський дебют Мстислава Чернова. До цього він здобував нелегкий кореспондентський досвід у Сирії, Нагірному Карабасі, Лівії, Іраку, Секторі Газа, Афганістані. Разом зі знаним фотографом Євгеном Малолєткою та продюсеркою Василісою Степаненко отримав Пулітцерівську премію за висвітлення подій перших днів облоги Маріуполя.

2

Імовірно, ви вже десь бачили ці фото та відео

З великою вірогідністю українські та світові глядачі вже знайомі з деякими кадрами «20 днів у Маріуполі». І це недивно: зафільмовані відважними медійниками перші кадри війни з Маріуполя облетіли увесь світ, у буквальному сенсі. Спершу троє журналістів передавали відзняте в редакцію Associated Press, а звідти правдивий контент про криваві злочини розліталися міжнародними ЗМІ. То які з цих кадрів пригадуєте ви особисто?

• У верхню частину багатоповерхівки влучає ракета
• Четверо чоловіків біжать з ношами в руках. А на ношах — вагітна жінка на простирадлі з принтом кавуна, тримається за живіт
• Дівчинку запитують у сховищі: «Чому ти засмучена? — Я не хочу помирати. Хочу, щоб це скоріше закінчилось. Я прокинулася від бабаху сьогодні. Зрозуміла, що це війна.»
• військовий сповіщає по рації побратимів: «Вони зайшли. Техніка з літерою Z»
• Лікарі намагаються врятувати поранену дитину
• Військовий у касці тримає за плечі хлопчика, який запитує, плачучи: «Мама! Де моя мама?»

3

Візуальний ряд фільма «вибиває» у глядача землю з-під ніг

Автори стрічки змушують глядача дивитись на війну впритул. Це таке «реаліті війни», від якого в декого судомить шлунок, а хтось ридає. Ще хтось не може додивитись до кінця та йде з зали. Чи не за таку істинність обличчя людського горя «20 днів у Маріуполі» потрапив у оскарівський шортлист? Можливо. Але краще цієї номінації не було б, як і десятирічної війни.

Є багато думок про те, що «20 днів у Маріуполі» зараз варто дивитись саме іноземцям, — щоб «розтрусити», шокувати, нагадати, як все починалось і що жахіття продовжується нині, часом із нечуваною жорстокістю. Щоб через історії випадкових, але таких реальних людей інші люди, — цілком задоволені своїм життям, буквально шкірою відчули, що може коїтись там, куди щодня і щотижня летять гради, ракети, ударні БПЛА. І як в цьому виживають або ні пересічні українці.

Так, просто зараз світ, «який втомився спостерігати за дворічною війною» мусить навести різкість на події в нашій країні. І не розмитим зором подивитись на ніжку мертвої дитини, яку вбила російська ракета. На очманілого від розпачу тата підлітка, який ще півгодини тому грав у футбол, і вже ніколи не заговорить після ракетного удару та помре в реанімації. Тато говоритиме з ним через біле простирадло, заплямоване кров’ю. Ці кадри — жорстокі. І ніколи не зітруться з пам’яті, якщо побачиш їх бодай раз. Як і не забудеш голосів людей, в сім’ї яких завітала війна та смерть.

4

Якщо ви українець і живите у війні — це кіно може вас ретравматизувати

Команда «20 днів у Маріуполі» зафільмувала й гуманітарну катастрофу, в яку невідворотно скотився Маріуполь під час облоги, і масові поховання загиблих цивільних, і роботу відважних лікарів, які кричать в реанімації: «путін, подивися в очі цій дитині». Дитина помирає.

Українцям, які проживають у війні і чи не щотижня рефлексують історії нових жахіть після російських атак (ви ж іще досі не оговтались від трагедії в Одесі зі смертями немовлят і маленьких дітей, ми вгадали?), психологи радять відкласти перегляд стрічки «на віддалене в часі потім» через ризик ретравматизації. Ретравматизація — процес повторного прожиття людиною травматичний досвіду або занурення у високий рівень емоційного стресу через події, що нагадують про ту травму. Вона може бути болюча й стрімка, посилити тривожність чи спровокувати відновлення панічних атак, поглибити існуючі депресивні стани.

«Дивилась фільм у Варшаві на кінофестивалі Orły. Не всі могли дивитися. Деякі люди виходили «подихати». Серце просто завмирало. Це дуже важливий фільм», — пишуть українці відгуки про побачене в Youtube.

«Дивилась фільм у кіно в Дніпрі… Реакція залу — сльози, багато сліз. Після закінчення стрічки пішли титри, вже й запалили світло в залі, а ніхто з глядачів не ворухнеться. Чути їхнє дихання, мертва тиша. І ми всі, наче стаємо рідними, тому що разом пережили цей фільм про наш біль…» — каже глядачка Аліна Єременко.

«Від перегляду такі ж мурахи, як і в перший день війни, тільки в голові безліч інших кадрів ще з 2014 року. Бачу перші кадри й переживаю ті ж відчуття, що і 2 роки тому. Тільки кадри ці вже давно відомі і багато разів переглянуті у тисячах роликів. Кожен невимовно важко бачити. Частини людей із фільму просто вже може не бути, як і того хлопчика новонародженого, якого лікар обережно загорнув у пелюшку і поклав з іншими загиблими у підвалі лікарні. Відчуваю цей біль всім тілом. Ціла родина знайомих моєї родини загинула у Дніпрі….» — ще один відгук глядача в Youtube.

«Надія — саме те, що допомогло мені та всім нам пережити Маріуполь та вийти з нього не зламаними людьми, а продовжити працювати далі».

5

У фільмі є надія

Звучить неймовірно, зважаючи на вже написане вище, але режисер Мстислав Чернов запевняє: «Надія — саме те, що допомогло мені та всім нам пережити Маріуполь та вийти з нього не зламаними людьми, а продовжити працювати далі». І додає, що для нього та команди Маріуполь став символом боротьби: «…Коли ми бачимо страждання, коли ми бачимо людей, які втрачають своїх дітей, близьких, домівки, рятують свої життя від бомбардування, все одно завжди є хтось поряд, хто підтримує, допомагає, тримає за руку. Це, мені здається, щось абсолютно унікальне, що сталося з українцями. Ми всі стали однією сім’єю та допомагаємо одне одному».

Джерело:https://osvitoria.media/experience/dyvys-na-vijnu-vprytul-5-vazhlyvyh-rechej-pro-film-20-dniv-u-mariupoli/?fbclid=IwAR2wnyR3sN-TzI7ONAbZtbr6rLUsZSyRFCJ_DkRYXZ-77YSlA8nz9JiAIYA