«Філософувати — значить пояснювати ясне через неясне» (Еміль-Огюст Шартьє, Але́н).
У липні 2024 року львівське видавництво «SHRAPNEL» (Shrapnel Publisher) видало українською мовою збірку французької мислительки й політичної активістки Сімони Вейль (1909–1943). Тієї Вейль, яку називають найзагадковішою шукачкою істини в сучасному світі. Зазначу, що книжка вийшла в невеличкому видавництві, яке більшою мірою стоїть у тіні чималих видавничих будинків. Але воно цікаве тим, що презентує думки авторів, яких складно зарахувати до конкретних ідеологічних чи філософських течій, однак які зробили неоціненний вклад у розвиток філософської думки й літератури загалом. Це й «Сльози і святі» Еміля Чорана, й «Тінь Юнґера» Банін. «Сила. Згода. Справедливість. Любов. Зло» (2024) у перекладі з французької Леоніда Кононовича в літературній редакції Наталії Семків є першою книжкою Вейль українською мовою. До цього київське видавництво «Дух і Літера» переклало 2000 року (тоді ще) російською мовою її «Укорінення. Лист до клірика» з передмовою Сєрґєя Авєрінцева й Костянтина Сігова.
На початку зазначу, що попередниками Вейль були Гомер, Есхіл, Платон, Кант, Маркс, а поставити в один ряд її можна з К’єркегором, Ніцше й Гайдеґґером. Вейль у 12 років опанувала грецьку, вивчала, а потім і викладала (у середній школі) філософію, переймалася правами робочого класу, провела рік за станком на заводі, брала участь у громадянській війні в Іспанії, страждала від головного болю (мігрені) й померла (у 34 роки) унаслідок виснаження (голодуючи на знак солідарності з окупованою Францією, вона обмежила свої порції денною нормою в’язнів у таборі) та перевтоми. Як не дивно, але після її смерті головним шанувальником і популяризатором текстів Вейль у Франції в 50-ті роки XX століття був екзистенціаліст-атеїст Альбер Камю (автор «Чуми» й «Міфу про Сізіфа»).
«Варто по-новому переосмислити поняття віри» (лист до клірика).
Книжка «Сила. Згода. Справедливість…» є компіляцією / вибіркою її текстів. Це короткі фрагменти витягів із «Лондонських нотатків», витяги із «Заводського зошита» й із зошитів різних років, а також із «Форми неявної любові до Бога». Ця невеличка збірка, яку з легкістю можна прочитати за один вечір (у моєму випадку, за кілька годин), є таким собі початковим трампліном для всіх тих, хто хоче глибше познайомитися з біографією Сімони Вейль (як «морального генія на орбіті етики, генія потужного революційного діапазону») або взятися за її «Укорінення» («L’Enraciment», 1942) — своєрідний звіт для руху Опору на підтримку генерала де Голля. Частина її «Зошитів» (афоризмів на кшталт «Максимів» Ларошфуко, «Думок» Паскаля і «Характерів» Лабрюєра) вийшли окремою збіркою «Тяжкість і благодать» («La pesanteur et la grâce») 1947 року. Ця книжка перевидається й перекладається більше, ніж будь-яка інша робота з творчого спадку Сімони Вейль.
Без перебільшення можу сказати, що свого часу, прочитавши її «Лист до клірика», я більше ніколи не міг дивитися на Церкву, релігію, заповіді Христа й священство звичним до цього поглядом. Кожний афоризм Вейль щось надломлює всередині читача, кожна її цитата із щоденників різних років підштовхує по-іншому дивитися на світ, віру, Бога, любов, людину, згоду, мораль, поезію, мистецтво, фізику, музику, війну, зло / добро, організацію індустріальної та сільської праці, справедливість тощо. Але в усьому цьому розмаїтті думок основною темою роздумів Вейль є боговідсутність. Саме ця тема стане найголовнішою для всього багатостраждального XX століття — століття війн, геноцидів, геополітичних потрясінь і катастроф.
«Функція державної судової влади несумісна з пропагандою. А отже, і з партіями. І з націоналізмом» (лондонські нотатки).
Сімона Вейль анархістка й людина крайнощів. Якось директор Вищої нормальної школи, де вона навчалася, найменував її «Червоною дівою», (можливо) натякаючи тим самим на національну святиню Франції Жанну д’Арк. Чи не через самотність поглядів («зберігай свою самотність», «прагнути ухилитися від самотності — боягузтво») у її житті не трапилося жодного повноцінного роману? «У неї не було ані землі, ані волів, ані шлюбу — нічого, окрім незговірливої совісті», — зазначає один коментатор. Ідеалом чоловіка для неї був образ військовика. Наприклад, Лоуренс Аравійський. Але про любов вона все одно напише не мало: «Любов бачить невидиме», «любов завжди прагне далі, але у неї є межа…», «поміж людськими істотами ми повністю визнаємо існування лише тих, кого любимо».
Вейль справжній християнський містик. Вона була католичкою. Католичкою, яка так і не прийняла священне Хрещення. Така собі християнка без християнства. Її теологія відрізнялася від загальноприйнятої теології Церкви. Вейль писала: «Христос присутній на цій землі скрізь, якщо лише люди не виганяють Його всюди, де є злочин і горе». Бувши єврейкою, авторка відкидала обраність єврейського народу й завжди виказувала якусь підозру щодо Старого Заповіту. Досконалою для неї була не Церква, а Тіло і Кров Христа. Головною справою свого життя, якщо можна так сказати, Вейль вважала спробу відповісти на запитання, а чи можна залишатися християнином за межами видимої Церкви? Вона відповідала на це в такий спосіб: «Так, це мій поклик».
«Трапляються хвилини, коли треба думати про Бога, забуваючи про всіх без винятку створінь, але так само бувають моменти, коли, дивлячись на створіння, не варто відверто думати про Творця… Існують такі миті, коли мислення про Бога відокремлює нас від Нього» (форми неявної любові до Бога).
Центральною темою її містики були не стільки медитації, скільки практичне співчуття невинним і страдним. Певний час (протягом 1930-х років до червня 1940-го) Сімона співпрацювала з лівою пресою та писала політичну аналітику. У шість років (1915) вона відмовилася від цукру на знак солідарності з військовими, які розташувалися вздовж Західного фронту. Коли їй було десять (1919) вона оголосила себе більшовичкою. Підлітком вона брала участь у робітничому русі, а потім вважала себе марксисткою, пацифісткою. Також виступала профспілковою діячкою, підтримувала безробітних і боролася за права робітників. Щодо християнства: його трагедія, за Вейль, полягає в розриві між християнством і язичницьким минулим. «Греція — юність людства». Становлення мислительки, яке припадає на період Першої світової війни, характеризується духовними пошуками й виходом за межі всього формалізованого та встановленого. Думка Вейль простягається за межі будь-яких концепцій та узагальнених понять. Предмети, явища, логіка, синтаксис слів — усе це не могло обмежити її пошук Істини.
«Містика в усіх країнах однакова. Я думаю, сюди варто зарахувати й Платона, так як він зробив математику предметом містичного споглядання» (з листа до брата, Андре Вейлю).
Колись на початку нашого століття один дослідник творчості Вейль написав: якщо XXI століття (таки) буде та якщо людина не загубить свого фізичного, морального чи інтелектуального буття, не припинить звертатися до розуму й благородства, то, найімовірніше, це століття, у певному сенсі, буде і століттям Сімони Вейль. Беззаперечно, цю авторку треба читати. Особливо за наших часів, коли всі навколо прагнуть до десакралізації та секуляризації, коли релігійний вимір людини поступово атрофується, коли гуманізм зводиться до рівня зацикленості на людині. У цю складну для українців пору вкотре спробуймо прислухатися до слів Вейль про те, що треба «любити Бога через зло, яке ми ненавидимо, з ненавистю до цього зла». Певен, що збірка різнобарвних текстів Вейль, яку я тримаю в руках, є першим кроком на шляху знайомства українського читача (рідною мовою) з текстами цієї не простої та чуйної авторки. Як написала її біографка Ангеліка Крогман: «Сімона Вейль не була з тих, кого легко забути».
Джерело:https://tyzhden.ua/utrata-koreniv-syla-zhoda-spravedlyvist-liubov-zlo-simony-vejl/
