Це матеріальний світ плине в часі, який можна виміряти, а людський світ живе в часі, який можна лише осмислити. Ще Анрі Бергсон розділяв час на два види: внутрішній (особистий), який ми проживаємо самі, та історичний (колективний), що єднає всіх нас через спільні спогади.
Також розрізнення природи й людського світу має давню інтелектуальну традицію. Вільгельм Дільтей і Генріх Ріккерт розрізняли науки про природу, які пояснюють явища через закони, та науки про дух, які прагнуть зрозуміти людські вчинки через їхній смисл. Тому у природі ми шукаємо причини, а в історії ми шукаємо значення. І тут важливіший не так каузальний зв’язок явищ, як семантичний: подія стає історичною не тому, що вона просто сталася, а тому, що вона означає для спільноти, яка її пам’ятає.
Візьмімо бій під Крутами. Як військовий епізод це був невеликий бій, який не вирішив долі жодної кампанії, але в історичному часі він виріс до масштабу символу: жертви молоді, свідомого вибору, ціни за державність.Фізичні наслідки події скромні, а смислові величезні. Саме про це говорив Робін Коллінгвуд, коли стверджував, що вся історія є історією думки: історик має справу не з голими фактами, а з вчинками, за якими стоять наміри, переконання й цінності.
А це говорить про те, що історичний час не є однорідним. Райнгарт Козеллек показав, що в кожній миті співіснують різні часові шари, а сучасність вибудовується між «простором досвіду» (тим, що ми пам’ятаємо і успадкували) та «горизонтом очікування» (тим, на що сподіваємось і що проєктуємо). Людський світ має тривимірну структуру (минуле, яке ми постійно переосмислюємо; теперішнє, яке вимагає вибору; майбутнє як проєкт і мета) і таким чином історія стає живою саме на перетині цих трьох вимірів. Франсуа Гартог додає, що різні епохи мають різні «режими історичності», тобто різні способи співвідносити минуле, теперішнє й майбутнє.
Тому, як суспільство осмислює свою історію, говорить про те, як воно бачить власне майбутнє.
Історія також не існує поза оповіддю. Поль Рікер у своїй праці «Час і оповідь» доводить, що саме наратив перетворює хаос подій на осмислений людський час, адже ми не просто переказуємо минуле, ми його впорядковуємо, вирізняючи одне як істотне, а інше залишаючи в тіні. І саме ця вибірковість свідчить про позицію історика. Тому єдиної, «остаточної» історії не існує: є різні її версії, різні інтерпретації, і залежно від них ми маємо різні уявлення про те, що таке людська історія, що в ній відбулося і що може відбутися далі.
Для нас це не абстрактне питання. Сьогодні наша історія стала полем війни: за пам’ять, за ідентичність, за право самим розповідати власну історію. Бо хто контролює історичний наратив, той формує уявлення народу про себе (а отже й про його майбутнє). Саме тому історична політика чи історичні міфи це питання нашої стійкості.
А тому оповідач несе відповідальність, бо якщо історія є носієм смислів, то той, хто її розповідає, відповідає за ці смисли: за вибір фактів, за акценти, за те, яке майбутнє випливає з його версії минулого. Історик не може бути байдужим реєстратором, але й не має права бути маніпулятором, його завдання зберегти правду про минуле так, щоб вона допомагала спільноті усвідомлювати себе і робити відповідальний вибір.
Автор сергій Чаплигін
