У серці політичної філософії завжди пульсує одне й те саме питання: чи можлива держава, яка була б ідеальною?
Платон бачив її як гармонію душі й полісу, Арістотель – як природне продовження родини та громади, спрямоване на доброчесність.
Але Томас Молнар, мислитель ХХ століття, католицький інтелектуал і свідок катастроф свого часу, відповідає інакше: ідеальна держава це ілюзія, породжена гуманізмом Ренесансу, а її спадкоємець, лібералізм, став найнебезпечнішою утопією.
У своїх працях він показує: держава, відірвана від традиції, релігії та природних спільнот, перетворюється на бюрократичного Левіафана, що пожирає душу людини.
Це не просто політична криза, а метафізична, де людина, позбавлена Бога й громади, стає атомом у вакуумі, де «прогрес» маскує повернення до варварства.
Антична res publica була справою народу, органічним продовженням життя громади. Ренесанс перевернув цю логіку: держава стала центром, витіснивши королівство й поліс. Макіавеллі зробив її інструментом влади, а Просвітництво – лабораторією лібералізму, який обіцяв свободу, розірвавши зв’язки з традицією.
Молнар бачить у цьому трагедію: індивід, колись укорінений у спільноті, тепер стоїть самотньо, як декартівське “cogito”, маючи сумнів в усьому, крім себе. Це не свобода, а відчуження (entfremdung) і ця метафізична самотність за відсутності Бога робить права людини порожніми деклараціями.
У ХХ столітті лібералізм зливається із соціалізмом, породжуючи нову форму тоталітаризму – бюрократію, що вбиває вже не ножем гільйотини, а паперами й регуляціями.
Pax Americana 1990‑х, тріумф капіталізму й масової культури, для Молнара це не кінець історії, а початок нової ідеології, яка замінює дію порожнім прогресизмом.
Сьогодні це «wokeness» – культ меншостей, що підміняє класичну культуру, ідеологія, яку підтримують корпорації, маскуючи експерименти над природою людини: трансгуманізм, скасування статі, розчинення ідентичностей та ін.
У такому світі ідеальна держава неможлива: без коренів вона стає тінню, а людина втрачає душу.
В свою чергу Молнар не пропонує утопії, а закликає до контрреволюції – відновлення національного суверенітету, повернення до традиції, релігії, природних спільнот, не як реставрації минулого, а пошуку балансу, де свобода служить доброчесності, а не егоїзму. Тут він перегукується з Едмундом Берком (революція руйнує, еволюція зберігає).
У світі, де наднаціональні структури диктують свою мораль і квоти, Молнар нагадує: справжня res publica не утопія, а органічний ріст, де держава є охоронцем душі народу.
Так чи існує ідеальна держава?
Молнар відповідає: “ні” ( якщо шукати її в ілюзіях прогресу); “так” (якщо повернутися до коренів, що живлять людину).
Лібералізм, досягнувши своєї вершини, розкриває свою порожнечу: свобода без Бога й традиції стає лише маскою для бюрократичного тиску.
У 2025 році його слова звучать як заклик: філософія це не абстракція, а опір, боротьба за суверенітет, а отже за самих себе.
Бо держава без душі лише руїна, а душа без держави вічний вигнанець.
І ми, як Сократ, мусимо запитати: чи готові ми відкинути ілюзії, аби віднайти справжнє життя в доброчесності?
