Сьогодні Іван Карпенко-Карий — визнаний класик української драматургії, якого почесно охрестили одним з корифеїв українського театру, чиї твори незмінно потрапляють у шкільну програму. Ім’ям Карпенка-Карого названий Київський національний університет театру, кіно і телебачення, а на театральних сценах по всій країні й досі щороку з’являються прем’єри за його п’єсами.
Про постать і творчість Івана Карпенка-Карого писати водночас легко й важко. Так само як і написати коротку змістовну статтю про Жана-Батиста Мольєра, Вільяма Шекспіра, Вольфганга Амадея Моцарта або ж Альберта Айнштайна, вся загальна інформація про яких відома нам ще зі шкільних років або з численних популярних інформаційних джерел, та глибший дослідницький чи аналітичний матеріал навряд вміститься на кількох сторінках.
Хіба ж є сьогодні той, кому не пригадується сюжет п’єси «Мартин Боруля», «Сто тисяч» чи інших п’єс Карпенка-Карого? Чи ж не знайдеться миттєво хтось, хто б зауважив, що власне Карпенко-Карий — це творчий псевдонім Івана Тобілевича, який дуже поважав свого батька Карпа й неймовірно захоплювався «Назаром Стодолею» Тараса Шевченка? Захоплювався настільки, що додав собі ім’я одного з персонажів цього твору до свого псевдоніма. Ба більше! Пізніше позичив з Шевченкової п’єси пару імен ще й для своїх дітей.
Вся сім’я — в театрі
Головою небагатої, проте шляхетної родини Тобілевичів був Карпо Тобілевич. Хоч він безпосередньо і не пов’язав свого життя із театром, його доволі артистичну натуру згадував відомий громадський діяч та меценат української культури Євген Чикаленко: «Коли він розказував що-небудь страшне, то так мальовничо розказував, що аж волосся на голові, бувало, їжиться, а як розкаже якийсь комічний випадок, то всі аж падають од сміху». З його шести дітей імена чотирьох постійно згадуються поряд, коли йдеться про український театр. Немов легендарні князі засновники Києва — Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь, — в історії українського театру є три брати Тобілевичі, кожен з яких вигадав для себе власний творчий псевдонім: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський і їхня сестра — Марія Садовська-Барілотті.
Микола Садовський був актором і режисером, а ще на початку XX століття створив перший український стаціонарний театр. У 1906 році Микола Садовський зібрав у Полтаві власну театральну трупу, яка певний час не мала сталого приміщення й діяла у форматі пересувного театру, показуючи вистави на різних майданчиках. У 1907 році Садовський винаймає для своєї трупи на тривалий час приміщення Троїцького народного дому в Києві (сьогодні — це приміщення театру Національної Оперети України), розпочинаючи нову сторінку історії українського театру. Адже перехід від мандрівного до стаціонарного формату відкрив для трупи нові можливості. З’явилася змога, наприклад, приділити більше уваги візуальному оформленню вистав, вище підняти мистецьку планку в роботі й набагато ефективніше гуртувати власну аудиторію. Відтепер український театр став рівноцінним гравцем театрального світу поряд із російськими театрами, які вже мали на той час власні приміщення.
Панас Саксаганський також здобув славу відомого актора — одного з головних українських режисерів і педагогів свого часу. Поряд із Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою та своїми братами, він названий корифеєм українського театру.
Український театр цього періоду нерідко називають побутовим, підкреслюючи його зв’язок з українським народним побутом, як в самій сценічній дії, так і у візуальному рішенні вистав, а також через використання в п’єсах тогочасної побутової мови.
Марія Садовська ж відбулася і як акторка, і як співачка.
Кожен робив свою справу окремо, але всі вони сходилися й розходилися у театральній діяльності та підтримували одне одного. Власне, Тобілевичів можна сміливо назвати центральною рушійною силою українського театру початку XX століття. В їхнє коло спілкування входили Микола Лисенко, Петро Ніщинський, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Євген Чикаленко, Василь Кричевський — фактично більшість знакових діячів української культури того часу.
Іван Тобілевич, знаний як Карпенко-Карий, як і його брати також був потужним і популярним актором, який підкорював серця глядачів зі сцени, під час численних гастрольних турів містами тодішньої Російської імперії. Проте головний його внесок стався у драматургію, адже він вплинув на хід глобальних процесів українського мистецтва.
Актуальщик, що приміряв на себе різні професії
Іван Франко однозначно, розставляючи всі крапки над «і», окреслив вагу творчості Карпенка-Карого:
«Чим він був для України, для розвитку її громадського та духовного життя, це відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори, це зрозуміє кожний, хто знає, що він був один із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, рівного якому не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один з сучасних драматургів не тільки Росії, але і інших слов’янських народів».
Як бачимо, Іван Франко говорить не лише про хист Карпенко-Карого як майстра слова й форми, він наголошує на його відчутті сучасності, приналежності до нового часу, його провідника. Фактично визначає його творчість як нову сторінку української драматургії, театру. Сьогодні ми, певно, говорили б про такого митця, як про «актуальщика». Того, хто реагує гостро й миттєво на сьогодення і користується для цього актуальною мовою.
Франко визначає масштаб постаті Карпенка-Карого як митця східної Європи, знакового не лише для України.
Звичайно, коли ми говоримо про українську літературу, а разом із тим і драматургію, то неможливо оминути Івана Котляревського чи Тараса Шевченка, які на кінець ХІХ-початок XX століть були і в головах, і в серцях українців. Проте мова Котляревського, як і батька-Тараса на той час вже встигла стати мовою минулої епохи. Їхні твори й мова для інтелектуальних і мистецьких кіл, охоплених українською ідеєю, тоді сприймалися голосом пророчим, як хочете, то й божественним, проте голосом з минулого. Ближчими, швидше, до Прометея, ніж до містянина десятих років XX століття, початок якого приніс вибух технологій, індустріалізацію та урбанізацію. Змінювався світ, одна епоха змінювала іншу, титани мали поступитись місцем богам.
Драматургія — це частина не лише театрального процесу, але й літературного. Вона охоплює одразу два сектори аудиторії, використовує як театральні, так і літературні інструменти комунікації з ними, спрацьовує за принципом «тут і зараз» реалізуючись безпосередньо під час театральної дії і, разом з тим, спрямована у вічність, зафіксована як літературний твір на сторінках книжкового видання.
Важливо зрозуміти, що Карпенко-Карий, не писав «в стіл», він писав п’єси під постановки. Цей швидкий і постійний зв’язок — драматург-режисер-актор-глядач-драматург, фактично і є тим природним простором, в якому може і має народжуватися актуальна своєму часу і потужна в літературному розумінні драматургія. Раніше, в Британії, одразу «під акторів» писав свої комедії й трагедії Вільям Шекспір, а пізніше, в Україні, для «свого» режисера писав Микола Куліш.
Як автор Карпенко-Карий не був відірваний від реального життя. Юнацькі й молоді роки Івана Тобілевича були цілковитим зануренням в реалії суспільства, про яке згодом він писатиме п’єси. З 14 років він працював у канцелярії, пізніше в поліцейському відділку, в кузні, й палітурній майстерні.
Живучи як землевласник й селянин на родинному хуторі, драматург сам керував і безпосередньо долучався до багатьох робіт на землі. Разом із тим довготривалі театральні гастролі давали йому можливість пізнати смак артистичного, богемного життя.
Життя його було дійсно драматичним. Зморшок і сивини у вуса й чуприні Іванові раз по раз додавали смерті близьких і рідних йому людей. Так, ще у молодому віці, померла його перша дружина Надія Тарковська, яку він палко кохав, пізніше через хвороби померли четверо з семи його дітей.
Імперія проти української ідеї
Річ у тому, що у 80-х роках ХІХ століття загальна картина культурного життя виглядала десь так: запит на власну національну ідентичність, усвідомлення себе представниками самодостатньої української, навіть європейської культури, а не провінційного відгомону імперської російської культури вже визрів у інтелектуалів та дієвців того часу. Ціле коло сформувалося з композиторів, письменників, художників, літераторів, бізнесменів-меценатів, політиків, об’єднаних так званою українською ідеєю і все більшою певністю у власному праві й силах вони набувались.
В той самий час буденну реальність досі формували законодавчі заборони всього українського. Від 1876 року — Емський указ, а від 1863 Валуєвський циркуляр забороняли українську мову у книговидавничій справі, літературі, навчанні, театрі.
Найменша підозра із формулюванням — «неблагонадежность» — могла для будь-кого завершитися засланням. Невідповідність контексту політично-соціальних обставин до запиту української еліти, штучно створені імперською окупаційною владою рамки провокували митців до громадської активності у збереженні національної ідентичності. Провокували створювати на сторінках, полотнах, сцені те, що не вдавалося реалізувати в політиці.
Те, що сьогодні дехто може назвати надмірною побутовістю або фольклоризацією української драматургії чи театру тих часів, насправді варто сприймати трохи під іншим кутом. Це створення альтернативної реальності, метафізичної України в імперії, де Україна заборонена. Сам цей концепт вже є актом Прометеївського масштабу.
Як актора Івана Тобілевича до своєї театральної трупи, яка успішно діяла вже третій сезон, запросив знаковий діяч українського театру — Михайло Старицький.
У 1884 році, під час перебування на гастролях у Новочеркаську, Івана Карповича наздогнало повідомлення одеського генерал-губернатора про піддання гласному нагляду поліції на три роки (1884-1886 роки) з позбавленням на цей час права жити в Україні та великих містах Росії. Потім термін перебування під наглядом продовжили ще на два роки, але дозволили оселитися на «Хуторі Надія», заснованому на землях, що дісталися Івану Карповичу і його дітям у спадок від першої дружини.
І саме в цей драматичний і темний період свого життя, перебуваючи у жахливому засланні Іван Тобілевич починає писати п’єси. До цього його закликав і спонукав той таки Михайло Старицький. Фактично Карпенко-Карий отримав замовлення, його майбутнім п’єсам дали зелений коридор до життя на сцені.
Чи все так однозначно?
Чому п’єси Карпенка-Карого набули миттєвої популярності та чому вони стали феноменом епохи? Драматург зміг створити тексти чудові своєю багатошаровістю як для читання літературного, так і для роботи з ними актора чи режисера. В його текстах відбиток часу й разом із тим вони бринять актуальністю й сьогодні.
Радянська влада зробила чимало, аби ми за замовчуванням сприймали все українське провінційним. Та чи дорікає хтось Вальтеру Скотту у залюбленості в Шотландію, увагу до шотландського побуту, історії? Чи закидають йому через це провінційність? Але це лиш та картина, в якій жив Карпенко-Карий, його ж твори почали дорогу до нового театру.
Проте сьогодні, лише на початку усвідомлення власного постколоніального синдрому, важливо усвідомити й цінність відбитків нашого власного, українського характеру в мистецьких творах. Карпенко-Карий використовує об’ємні сатиричні образи, комічні ситуації не лише як конструктор ігрового матеріалу, він вибудовує й артикулює власну філософію, засновану на переосмисленні життєвого досвіду. Його твори можуть сьогодні розглядатися нами з нових кутів.
Так хрестоматійний твір письменника — комедія «Мартин Боруля», мала шалену популярність з перших постановок. Цю п’єсу можна побачити на театральних сценах і сьогодні. Здавалося б, це доволі проста історія, яка сатирично показує марність себелюбства й дурість любові до всяких звань і формальних почестей. Головне, щоб людина гарна була! Щоб жити по правді. Під час перегляду відверто насолоджуєшся виписаним об’ємним і характерним образам персонажів. Вони десь гротескні, але й направду живі, з живою мовою. Їхні діалоги цілком моделюють і дію, і атмосферу, і вибудовують самого персонажа. І не так важливо вдягнений він в шаровари чи джинси — важливо, що його психологічний портрет, мотивація й поведінка цілком зрозумілі нашим сучасникам. Ми з легкістю знайдемо певні відповідники у нашому сучасному суспільстві. І ця лінія дійсно очевидна в п’єсі Карпенка-Карого — висміювання тих, хто думає, що шляхетність можна купити.
Але змінений контекст може спровокувати несподівані висновки. Тобілевичі, хоч і були небагаті, все ж мали шляхетний рід. Тож в Карпенка-Карого немає насміхання над власне справжньою шляхетністю.
Боруля, який може виступати суто карикатурним персонажем, що наче хоче лиш потішити власне себелюбство, насправді може бути доволі неоднозначним. Можливо, в цій комедії знайдеться й прихована трагедія. Хіба ж той таки Іван Мазепа не захотів отримати титул князя й монарха, вже маючи, окрім того, і гроші й владу і прихильність російського царя? Хіба ж не марнославником його затаврували ті ж такі росіяни?
Тож чи не ховалася за цим марнославством Мартина Борулі, як і за марнославством самого гетьмана Івана Мазепи мрія про незалежну Україну? Чи ж така однозначна комедія Карпенко-Карого?
Карпенко-Карий пише про вади суспільства, про те, що обурює, сміливо і вміло викриваючи їх й виставляючи у всій «красі». Підкреслює огидні риси своїх головних негативних персонажів, довкола яких видається крутиться цілий світ, але потім драматург неодмінно демонструє, як кожен жне, що посіяв.
Він висміює жадібних і обмежених панів-багатіїв. Проте в його товаристві також було чимало далеко не бідних людей. Той-таки згаданий вище Євген Чикаленко. Як же він маркує у своїх п’єсах тих, про кого йдеться, як він обирає тих, хто потрапляє під його гостре перо? Невже у своїх творах він просуває якесь примітивне допотопне гасло: багатий-поганець, бідний — молодець?
Річ у тому, що не самі гроші стають злом в п’єсах Карпенка-Карого, а та людська природа, яку вони проявляють. І він чітко окреслює, що це за природа. Безпринципність і безідейність, відстороненість від громадського життя і національної ідентичності.
Ми можемо побачити все це в комедії «Хазяїн». Багатий скнара, немов втілює в собі всіх заможних українців. Проте ні. Автор чітко показує й позитивні речі, які може принести достаток чи навіть багатство, якщо воно буде скероване в правильне русло. Одним з виразних маркерних моментів в тексті є епізод, де багатій Пузир відмовляється дати гроші на спорудження пам’ятника Котляревському. Це дуже символічний момент. Адже, з одного боку, ім’я Котляревського тут постає як беззаперечний символ чи еквівалент «доброї справи». Дати гроші на пам’ятник автора «Енеїди» й «Наталки Полтавки» — то ж як дати десятину на церкву, не можна відмовить. Це святе діло!
З іншого боку, Карпенко-Карий дає нам чіткий маркер: свій-чужий. Той, хто не докладається до спорудження пам’ятника Котляревському — це не наша людина, це не той, хто живе Україною. Тож він і є тим поганим багатієм, якому збагачення дорожче за власну ідентичність.
Такі маяки закладені письменником в текстах допомагають зрозуміти його життєві позиції й атмосферу його середовища. А також зрозуміти, кому адресовані його п’єси.
Неможливо оминути увагою і ще один знаковий твір Івана Карпенка-Карого — драму «Безталання». Ця драматургія дуже виразно демонструє ознаки психологічного театру. Текст — фантастичний матеріал для роботи на сцені, на якому поколіннями виховуються як українські студенти, так і випробовують власні сили зірки професійного театру.
Як і в комедіях «Мартин Боруля» чи «Хазяїн» тут Карпенко-Карий блискуче працює з мовою персонажів, знаходить для кожного з них власний характер, майстерно використовує побутову говірку для підсилення соковитості як образів, так і всього тексту. Характер діалогів і реплік змінюється відповідно до поворотів закладеного драматичного сюжету й конфлікту.
«Безталання» — на початку видається звичайною пікантною історією, основою якої є вічний любовний трикутник. Але поступово драматург виводить цей твір на рівень театру Шекспірівського, Софоклівського. Тут, окрім людських пристрастей, з’являється набагато масштабніша сила фатуму, яка немов вир затягує героїв у бездонну прірву. Тут є все — і поступове підняття напруги, і психологічна трансформація персонажів, немов справжніх перевертнів, яка впливає на їхнє фізичне існування, і химерне обернення любові на божевілля, земного раю на пекло, жарту й гри на справжню маніакальну залежність, слова ж немов заклинання чорної магії матеріалізуються у страшні вчинки. І постійним пронизливим дисонансом крізь п’єсу звучить нагадування того, що всього цього могло б і не статись. Що все могло б скластися інакше. Дрібниця призводить до жахливої трагедії. І знов автор ставить питання: чи ж це випадковість?
П’єса про любовні стосунки хлопця й двох дівчат виявляється драматичним твором про українське суспільство, про вади, які роблять із людей перевертнів.
Образ Варки Карпенко-Карий виписує неймовірно лаконічно і при тому навдивовижу точно. Звичайна чуттєва дівчина, якій читач, а, відповідно й глядач, вистави, емпатує і починає співчувати, в якийсь момент постає зовсім іншим образом, її психологічні зміни призводять до повної підміни персонажа. Це вже зовсім не сором’язлива дівчина — це справжня дияволиця, що прийшла забрати те, що їй належить.
Але все це не заважає автору доволі уважно, настроєво й точно вибудувати всесвіт, в якому розгортається ця драма. Уваги не позбавлений побутовий план п’єси. Тут реальність українського сільського життя наприкінці ХІХ століття не просто зафіксована як декорація, вона є одним з чинників формування і навіть одним з рушіїв самої дії.
Такі прийоми й настільки елегантну, при тому насичену драматичну структуру, можна знайти лиш в найпотужніших творах драматургії.
За життя Іван Карпенко-Карий написав вісімнадцять п’єс, кожна з яких неодмінно заслуговує уваги. Його твори для іноземної аудиторії можуть стати чудовим і цікавим для сприйняття джерелом не лише ознайомлення з українською історією, побутовою культурою, соціальними процесами кінця ХІХ-початку XX століть, але й досвідом знайомства із потужною українською драматургією, без знання якої буде важко зрозуміти явища української літератури й театру наступних поколінь.
Джерело:https://chytomo.com/aktualshchyk-iz-velykoi-rodyny-ivan-karpenko-karyj/
