Європейські літературознавці зараховують імпресіонізм до «об’єктивних» стилів, називаючи його останнім напрямом, що існував до модернізму. Натомість на українському ґрунті імпресіонізм перетворився на модерну течію, ставши знаком оновлення української літератури. Усе це — завдяки Михайлові Коцюбинському, який не побоявся писати інакше, ніж його літературні вчителі, і сам став натхненником для знакових авторів наступного покоління українських модерністів.
Знайти, не шукаючи: Коцюбинський та українська ідентичність
Коцюбинський не любив розказувати про себе. Автобіографічні відомості, що їх він подавав до своїх творів, здебільшого обмежувалися скупими згадками про дати й місця: «Народився 1864 року в г. Вінниці на Поділлю», «В літературі вперше виступив 1890 року в Львові», «Року 1892 я почав службу в Одеській філоксерній комісії» тощо. Втім, у цій скупості викладу є виняток для історії, яка на тлі сухих фактів про життя письменника здається ледве чи не містичною.
Коцюбинський зупиняється на цьому епізоді детальніше: йому вісім, він росте в російськомовній сім’ї й сам говорить російською. Аж ось хлопчик дістає запалення легень і, лежачи в гарячці, раптом починає говорити українською, яку до того чув тільки від челяді. З одного боку, це дивує батьків Михайла і його самого. З другого — дає Коцюбинському поштовх писати українською. Після цього випадку він починає складати пісні на зразок народних, а подорослішавши, читає твори українських авторів, які визначать його світогляд. Згодом Коцюбинський увійде до лав «Братства Тарасівців» — молодіжної революційної організації, що прагне зробити Україну незалежною. Тоді народжуються й перші тексти Коцюбинського — «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Харитя», «Ялинка» та інші. Це розповіді про народ і для народу, які молодий автор писав, взоруючись на твори авторитетних тоді українських реалістів, зокрема І. Нечуя-Левицького. Втім, мине декілька років, і голос Коцюбинського зазвучить по-іншому.
Філоксерна комісія: бессарабський та кримський цикли
1892 рік. Бессарабія. Коцюбинський із колегами їде викорчовувати заражений філоксерою виноградник. Робота емоційно важка: необхідно пояснити господареві, що його рослини потрібно знищити, аби зупинити поширення шкідника, а відтак витримати горе людини, яка позбулася господарства в ім’я загального добра. Цей епізод ляже в основу новели «Для загального добра», де Коцюбинський змалює себе в образі головного героя, вченого Тиховича, який намагається зрозуміти та витримати негативні наслідки дій, вчинених для добра решти людей. Разом із новелами «Відьма» та «Пе-коптьор», а також повістю «Дорогою ціною», «Для загального добра» формує бесарабський цикл новел письменника. Це тексти, якими Коцюбинський означує свій відхід від об’єктивізму: не полишаючи розмірковувань над соціальними темами, які так цікавили українських реалістів, Коцюбинський зміщує фокус у бік пейзажів, зображених по-імпресіоністськи.
Трьома роками потому Коцюбинський переходить у кримський відділ філоксерної комісії — завдяки цьому народжується цикл новел, присвячених Криму. Коцюбинський спостерігає безліч історій із життя кримських татар, частину з них переносячи у свої тексти: наприклад, у «Під мінаретами» письменник змальовує нічний танець дервішів і зцілення хворого, в «У путах шайтана» — звичаї жінок-мусульманок. Тема свободи мусульманської жінки продовжується і в акварелі «На камені», яка є одним із найкращих текстів циклу. Тут на тлі моря, яке то розбурхане, то спокійне, зароджується кохання Алі та Фатьми. Але Фатьма не має права відповісти юнакові взаємністю, адже її проти волі видали заміж за багатого нелюба, який дав за неї великий посаг та забрав із рідного села. Закохані розуміють: чоловік Фатьми уб’є обох навіть якщо дізнається, що вони розмовляли віч-на-віч, але однаково наважуються тікати.
Кримські гори, спека й постійне дихання моря поблизу — це ті речі, які текст робить не менш важливими за людські пристрасті. Як у «Ромео і Джульєтті» гарячий веронський клімат стає головним рушієм сюжетних перипетій, так і в Коцюбинського Крим із його розпеченим повітрям перетворюється на одну з дійових осіб тексту. «На камені» — абсолютно модерний твір, самодостатній, як гора чи квітка. Його треба читати, аби глибше пізнати Крим — не туристичний, а такий, яким він є сам для себе.
Коцюбинський: феномен роздвоєності
1896 р. Коцюбинський одружується, а наступного року залишає філоксерну комісію, аби оселитися в Чернігові та працювати у відділі статистики тамтешнього губернського земства — органу місцевого самоврядування, який займався переважно господарськими справами громади. Таким чином письменник змушений вести подвійне життя, поєднуючи роботу з літературною кар’єрою. До того ж у статистичному відділі він мав спілкуватися та вести документацію російською, хоч це було йому неприємно.
У цей час народжується один із програмних текстів Коцюбинського — етюд «Цвіт яблуні», в якому письменник досліджує, наскільки роздвоєною може бути людська душа. Натхненний пошуками Коцюбинського, цю тему згодом продовжить Микола Хвильовий, присвятивши «Цвіту яблуні» свій найвідоміший текст «Я (Романтика)».
Головний герой «Цвіту яблуні» — батько, в якого помирає дитина. Чоловік, хоч і намагається концентруватись на повноті свого горя, не може перестати розмірковувати над романом, який пише. Помічаючи деталі навколишнього простору, він думає про них — думає так, ніби вже творить новий літературний текст:
Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, a за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, a проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим. Хтось чужий поспитав, і так воно лишилося. «Гідрохінон.., гідрохінон… гідрохінон…». Чогось се слово мені вподобалося, і я повторяю його з кождим кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад.
Коли дружина героя плаче після того, як лікар оглянув їхню хвору доньку, чоловік обнімає її — і присоромлено помічає, як думає про привабливість дружини й про те, що вони ще матимуть інших дітей. Весняне пробудження природи й цвітіння дерев дисонує з тим, що в будинку помирає дитина — герой зриває з гілля цвіт яблуні і йде додому, аби обкласти квітами вже мертве тіло своєї доньки. При цьому він знов почувається роздвоєним: попри те, що чоловік переживає горе як батько, як письменник він продовжує подумки фіксувати кожну деталь і творити художні образи, які використає у пізніших творах.
Попри свою художню досконалість, «Цвіт яблуні» не допоміг Коцюбинському компенсувати внутрішній розлам. З часу написання етюду мине ще два роки, і трагічна роздвоєність письменника поглибиться іще більше.
Березень 1894 року. Коцюбинський заходить до кімнати статистичного відділу, аби повідомити Олександрі Аплаксіній, що її кличуть до телефону. Насправді ніхто не дзвонив: Коцюбинський просто хотів опинитися разом із дівчиною в порожньому передпокої та спробувати поцілувати її. Але Аплаксіна вирвалася з обіймів письменника й образилася на нього, що стало причиною появи першої записки від Коцюбинського, в якій той освідчувався їй у коханні.
Попри те, що Коцюбинський їй подобався, Олександра довгий час не приймала його залицянь. Вони починають зустрічатися двома роками пізніше, і їхній роман триватиме до самої смерті Коцюбинського. В якийсь момент письменник навіть збирається покинути сім’ю — але дружина Коцюбинського знаходить листа від Аплаксіної й таким чином дізнається про зраду чоловіка. Після цього письменник перестає думати про можливість спільного життя з Олександрою, але їхні зустрічі продовжуються.
Коцюбинський постійно почувається втомленим: він не може поєднувати роботу і творчість, сім’ю та кохання. Грошей, отриманих на службі, вистачає лише на їжу, тож Коцюбинський знов починає «заробляти приватно». У листах цього періоду письменник жаліється на здоров’я: дається взнаки постійне нервове виснаження. Йому намагається зарадити меценат Євген Чикаленко: влітку 1908 року він запрошує Коцюбинського до свого маєтку в Кононівці. Враження від перебування там стали основою для ліричної новели Intermezzo, яка є візитівкою письменника.
Intermezzo — це текст-ретрит, гімн літньому сонцю, яке несе спокій та відновлення. Події 1908 року, зокрема реакційна помста учасникам революції 1905–1907 років, перетворюються на відгомін, далекий і невиразний — такий, як віддалений шелест сухого колосся. Це текст про те, що для того, аби побороти втому, потрібно на деякий час абстрагуватися від зовнішнього й не почувати сорому за те, що новину про страту революціонерів ти заїдаєш стиглою сливою. Ба більше: в Intermezzo світ Коцюбинського звужується лише до кількох речей: його втоми, нив у червні, сонця, вівчарок, зозулі із жайворонком, «залізної руки города» й людського горя. Саме вони стають головними персонажами тексту, що їх Коцюбинський перелічує у списку «дійових осіб» тексту, надаючи новелі нової, незвичної форми.
Intermezzo — це текст-прогулянка, текст-пісня. Цим його часто порівнюють із творами Кнута Гамсуна, насамперед із «Паном» і «Голодом». Але в новелі Коцюбинського більше спокою та життєвої радості: його герой насолоджується відпочинком на самоті, мов келихом дорогого вина, й любить сонце, так само як Коцюбинський, якого знайомі називали Сонцепоклонником.
Від карпатської полонини до італійської piazz’и
Коцюбинський служить у земстві до 1911 року — відтак «Товариство прихильників української науки, літератури і штуки» призначає письменникові довічну стипендію, що дає йому можливість звільнитися з роботи й більше писати. Але письменник серйозно хворий: його мучать туберкульоз і астма. Він уже двічі їздив лікуватися на Капрі (в 1909 і 1910 роках) й один раз був у Карпатах, у селі Криворівня.
До його смерті лишається два роки.
У серпні 1911 року Коцюбинський їде у Криворівню ще раз. Він зачарований Карпатами й хоче написати про них повість. Так народжуються «Тіні забутих предків» — текст, у якому людина стає невіддільною частиною природи, поєднуючись із горами й полонинами, виростаючи разом із містичними духами Карпат і помираючи, аби перейти до потойбічного світу предків:
Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст днигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Під вікнами сумно ридали трембіти.
У центрі сюжету — трагічна історія кохання Івана й Марічки, що їх літературознавці називають гуцульськими Ромео і Джульєттою. Ця історія втаємничує нас у сокровенне життя гір: сакральний процес підтримування живої ватри та виготовлення сиру на полонині, чаклування мольфарів та поховальні ігри перед мерцем. Серед цього калейдоскопу речей виявляється, що людське життя — минуще, як кола на воді, і в цьому й полягає його краса на тлі вічних гір. «Тіні забутих предків» написані з позицій людини, яка добре знає Карпати, любить їх і хоче запалити інших цією любов’ю. І Коцюбинському вдалося: завдяки режисеру Сергію Параджанову «Тіні…» отримали кінематографічне втілення, яке вражає не менше, ніж оригінальний текст.
Взимку 1911 року Коцюбинський востаннє їде на Капрі. У листі до Михайла Могилянського 14 січня він зазначає: «…думаю зробити спробу написати щось про Капрі — се мають бути дрібнички, враження, картинки, сонце, море, природа і трошки людини, яка усе те любить». Так виникла новела «На острові», написана з точки зору туриста, який сидить на площі (в тексті багато етранжеризмів, тож герой Коцюбинського перебуває на piazz’і), слухає вигуки різними мовами й насолоджується сонячним теплом. Він перетворює кілька випадкових поглядів на історію кохання, а ще рибалить у морі й захоплюється рослинами. Найбільше його приваблює агава, яка розквітає лише один раз — «Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти».
Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять, стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море.
Ave, mare, morituri te salutant!..
Коцюбинський пише ці слова 1913 року, після повернення в Україну.
Його здоров’я погіршується: астма загострюється, а серце не витримує навантажень. Коцюбинського мучить безсоння, але письменник уже не може піднятися з ліжка.
Він помре 25 квітня, проживши всього 48 років.
А що далі?
Михайло Коцюбинський увійшов у канон української літератури. У Вінниці та Чернігові відкрили музеї на його честь, де щороку вшановують пам’ять письменника. У Харкові та Вінниці Коцюбинському встановили пам’ятники. Кожна людина, яка ще пам’ятає шкільні уроки літератури, скаже, що Коцюбинський — майстер імпресіоністичної прози.
Світова література була би значно біднішою, якби в ній не з’явився Михайло Коцюбинський — чоловік, який не вчився в університеті, але знав дев’ять мов. Естет, який захоплювався квітами й любив добре поїсти. Неперевершений імпресіоніст, що з однаковою майстерністю описував і буденне, і екзотичне.
Що можна подарувати синові на десятиріччя? Поліцейський наглядач Карпо Петрович Зайчик, що забув підготувати подарунок, знаходить несподіване вирішення: враження запамʼятовуються краще, ніж речі. Наступного дня він бере сина із собою на роботу — але те, що чоловік дарує синові на іменини, травмує, а не приносить радість. «Подарунок на іменини» — це досконало виписана психологічна новела про доброту й жорстокість, драму дорослішання, а також про те, що діти бувають кращими за їхніх батьків.
Команда авторів: Дарина Чупат, Наталія Кушнірчук
Підготовлено за сприяння державної установи “Український інститут книги” за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися із офіційною позицією державної установи “Український інститут книги”.
Джерело:https://chytomo.com/mystetstvo-spohliadannia-chym-dlia-nas-vazhlyvyj-mykhajlo-kotsiubynskyj/
