«Мої зв’язки з Україною зав’язалися давно. Гриміла трупа Кропивницького, Заньковецька, Саксаганський – талановита сім’я, і бундючний Пітер полонили українські пісні, як нова знахідка. В Академії мистецтв було завжди багато українців, і жили ми дружно». Отож зв’язки почалися від знайомства з культурою, піснями, театром і людьми, відданими пам’яті великого Кобзаря.
Любов до загадкової країни була прищеплена його першим вчителем – художником, академіком Михайлом Йосиповичем Мікешиним, автором проекту пам’ятника Б.Хмельницькому у Києві. Мікешин пристрасно любив Україну, її вірних синів – Кропивницького, Шевченка. Буваючи на правах старого друга у домі Реріхів, він захопив і цю сім’ю своєю любов’ю до Кобзаря.
Була у Мікешина мрія: зберегти для нащадків майстерню Т.Г.Шевченка в Академії мистецтв. Туди він часто приводив своїх учнів, бував там і молодий Реріх. Майстерня великого українця справила глибоке враження на юнака. Серед чорнових записів юного художника, що зберігаються у відділі рукописів Третьяковської галереї, є невеличкий вірш, присвячений Т.Шевченку.
На українському вечорі в Академії мистецтв, на якому Реріх ставив живі картинки з «Кобзаря» за ескізами Мікешина, підійшов співробітник газети «Новости» і запитує: «Ви уродженець України? – «Ні, я пітерець». «Ну, я все ж скажу, що ви українець, – картини-то вдалі, видно, любите Шевченка». Ось так нащадок давніх вікінгів став українцем.
Цей епізод досить промовистий. З одного боку, він свідчить, що Україна, її культура, мистецтво, побут люди не залишили байдужим Реріха. А з іншого боку це говорить і про велич самого Реріха, про його здатність так близько, глибоко сприйняти, відчути і відтворити національний характер, індивідуальність сусіднього народу. Згадуючи цей випадок Реріх пише: «Так я і виявився українцем. А втім, раніш коли на кавказькому вечорі я ставив картинки, таким же чином я виявився грузином. Біографам – заморока!»
Реріх-юнак мріяв про подорож на Україну, до Києва. Особливо посилилось це бажання після зустрічі з українським художником Іваном Пархоменком. Вперше Реріх побував у Києві, коли йому минуло двадцять років. Він навчався в Академії мистецтв і від своїх однокурсників багато чув про Київ. А проте побачене перевершило все почуте доти. Чуйно сприймаючи красу у звичному і буденному, він перебував під сильним враженням від архітектури, барв стародавнього міста, від побуту і колоритних фігур людей. У листі до друга юності він стисло написав: «Я люблю це місто».
Ще до вступу в Академію мистецтв Реріх брав участь в учнівській виставі, присвяченій М.Гоголю, зробив до неї портрет письменника та декорації. Вже у зрілому віці він записав: «Від перших класів я полюбив Гоголя і запам’ятав слова Тараса Бульби про побратимство: «Немає уз, святіших від побратимства!»
Наставником Реріха в Академії мистецтв був великий Архип Куїнджі, уродженець півдня України, співець природи рідного краю. Його творчість мала помітний вплив на вибір тем і сюжетів картин раннього Реріха. Учні обожнювали свого навчителя були дружніми і згуртованими, в Академії їх називали «куїнджистами». Був прихильним до Куїнджі і Микола Реріх, вважав його учителем не тільки у мистецтві, але й у житті. Він писав про Куїнджі не раз і завжди з незмінною повагою та душевним теплом. Деякі його картини на історичні теми народилися під впливом полотен Куїнджі. Джерелом натхнення була для Реріха і природа України, яку він щиро любив. Частково це відбилося у картині «Слов’яни на Дніпрі».
30 жовтня 1895 року Реріх записав у щоденнику: «Велика подія! Я в майстерні Куїнджі». А згодом неодноразово згадував: «Один із найбільш важливих кроків відбувся простіше простого. Став Архип Іванович Вчителем не тільки живопису, але й і всього життя».
Велика шана і вдячність звучить у кожному слові, сказаному Реріхом, про Куїнджі, якого називає вчителем з великої літери. У нарисі «Куїнджі», присвяченому тридцятій річниці зі смерті Вчителя, Микола Костянтинович писав: «Куїнджі любив учнів. Це була якась особлива любов, яка деколи існує в Індії, це поняття Вчителя-Гуру наповнене особливим розумінням… Куїнджі одного разу почув, як учні між собою називали його Архипом. Коли всі зібралися до чаю, він усміхаючись сказав: «Якщо я для вас буду Архипкою, то ким же ви самі будете? » Вчительство, подібне Гуру Індії, виявлялося у словах Архипа Івановича». Написав ці рядки Микола Костянтинович у Гімалаях, у 1940 році, пронісши через все своє життя світлу пам’ять про свого Вчителя, і раз у раз повертаючись думкою до нього.
З роками не ослабла прихильність, інтерес та зв’язки Реріха з Україною. Адже він залишив їй на пам’ять частку своєї душі. Вона – у збережених досі мозаїчних роботах у храмах. У Пархомівці на Київщині — фресковий живопис: зображення Божої Матері – Оранти, багатофігурна композиція «Євхаристія», мозаїчні композиції «Покрова» і «Спас Нерукотворний». Мозаїка, виконана за ескізами Реріха, прикрашає Південний та Західний портал Троїцького собору Почаївської лаври. До Першої Світової війни Реріх як вчений-археолог здійснював розкопки на Дніпрянщині, Київщині та Поділлі.
Прекрасною прикрасою Пархомівської церкви Покрови Пресвятої Богородиці, зведеної в 1907 році в., є мозаїки виконані за ескізами Миколи Реріха. Над центральним входом у неглибокій ніші знаходиться мозаїка «Покрова Пресвятої Богородиці», виконана із яскравих шматочків смальти. Навіть у похмуру погоду мозаїка яскрава і задає піднесений, урочистий настрій. Друга мозаїка «Спас Нерукотворний» – меншого розміру. Вона розташована над входом в усипальницю Святого мученика Віктора. У куполі Пархомівської церкви планувалось зобразити Вседержителя, який нагадував би образ Київської Софії.
В основу роботи над мозаїками Пархомівської церкви Реріх поклав надбання монументальної архітектури Київської Русі. Художник звертався до давньоруського мистецтва не випадково – воно приваблювало його своїм монументалізмом , але не форм, а саме монументалізмом вмісту, що відображує велич моральних ідеалів. В мистецтві Древньої Русі Реріх особливо любив щирість і глибину вираження людських почуттів, які вміли передати древні зодчі. Ось, що писав художник про Софійський собор у Києві у статті « Нерушима стіна»: «Нерушима стіна Київсько-Софійська стоїть і буде стояти. Все-таки Нерушима! Хто не пам’ятає цю Київську Святиню у всій її візантійській величі, її молитовно здійняті руки… Лик суровий, з великими відкритими очима звернений до тих, що моляться. В духовному зв’язку з поглибленим настроєм богомольців. У ньому немає скороминущих життєвих настроїв. Того, хто входить до храму захоплює особливо молитовний настрій». Так писала людина, яка знала про старожитності не з чужих слів, але, досліджуючи глибинні основи давньоруської культури, вникала у витоки її художньої традиції.
Глибоко вивчаючи історію, Микола Реріх завжди відзначав найбільш важливі, переломні моменти, які будуть відігравати свою значну роль у майбутньому. Таке вивчення минулого ради майбутнього було основною рисою його творчого пошуку. Зосереджуючи свою увагу на будь-яких історичних епохах, художник наче відзначав віхи незримого складання майбутньої культури. Так, з великою увагою він відносився до епохи князівства Ярослава Мудрого, непересічного політика, витонченого дипломата та великого правителя. Час князя Ярослава історики оцінюють як період найвищої могутності та розквіту Київської Русі. Ярослав знав про те, що саме просвітництво народу, прилучення його до мудрості книг і до краси мистецтва принесе розквіт державі.
Крім монументальної реріховської спадщини, Україна зберігає художні твори Миколи Реріха. Музеї та приватні колекції країни нараховують більш, ніж 50 робіт у Горлівці (Донецька обл.), Києві, Одесі, Львові, Миколаєві, Дніпропетровську, Олександрові.
Микола Костянтинович Реріх прожив довге і плідне життя. Йому було що згадати, адже у його серці був весь світ, але в ньому знайшлося місце і для України. У своєму літературному творі, у нарисі «Україна», що став останнім, М.К.Реріх згадує: «Ось і тепер у Гімалаях, коли радіо дає «Запорожець за Дунаєм», яскравою, красивою вервечкою проходять картини України, постають образи Шевченка і Гоголя. І дружба, сердечна товариськість сплітаються із співзвуччями України». Закінчується нарис словами: «Україні – любов і привіт! Від Гімалаїв сердечний привіт Всесоюзним народам! – 20 жовтня 1947 року».
