Учень залюбки готується до занять та отримує найвищі бали. Вмотивований до навчання? Не факт. Можливо, школа прищеплює йому звичку, що зробить його нещасним у дорослому житті, за часів ШІ. Навчається для годиться, бо нудно? Із таких середнячків і бувають люди? Не факт, адже правила гри змінилися. Нова класифікація дає змогу подивитися на мотивацію школярів під іншим кутом і вчасно покращити ситуацію.
Навчання як розчарування?
Побоювання за навчання їхніх власних дітей спонукали двох відомих американок, колишню журналістку New York Times Дженні Андерсон та директорку Центру освіти Інституту Брукінгса Ребеку Вінтроп, провести дослідження мотивації підлітків до навчання. Матеріали лягли в основу книги «Невмотивований підліток», що побачила світ у січні 2025 року. На міжнародній платформі для освітян Т4 Education оприлюднили її основні моменти.
Тривожні факти. У першому та другому класі троє з чотирьох дітей зацікавлені навчанням. А ось у підлітковому віці навпаки: лише один з чотирьох учнів вмотивований вчитися. Проблема в тому, що дорослі змирилися з думкою, що так і має бути. Навчання складне, нудне, не всім подобається. Але те, що здається невеличкою проблемою, насправді — освітня криза.
Що вбиває цікавість?
Ключовою проблемою, яка була виявлена в результаті опитування понад 100 старшокласників та вивчення великої кількості даних, є актуальність того, чого навчають у школі. Сучасне життя і те, про що говорять у класах, здаються підліткам різними світами. У початковій школі діти ще розуміють, навіщо їм вміння читати, писати та рахувати. Ці вміння потрібні на кожному кроці. Але навіщо, наприклад, історичні чи географічні факти, якщо їх можна загуглити за потреби, а в дорослому житті про це майже ніхто не питає?
Тим часом підлітки бачать реальні проблеми: соціальне розшарування, бурхливий розвиток технологій, труднощі з пошуком роботи, яка задовольняє, екологічні загрози, тероризм, поширення смертельних хвороб тощо. Тинейджери не почуваються готовими до зустрічі з реаліями життя.
Оскільки заняття втрачають актуальність та цікавість, гаджети стають фактором, що відвертає увагу, розважає. Із поширенням смартфонів це стало значною проблемою для вчителів. Дослідниці підтримують школи, в яких використання телефонів на заняттях не з навчальною метою заборонено. Але це наслідок, а не причина. Так само, як і не бажання учнів повертатися до шкіл після карантинів під час пандемії COVID.
Ще одна причина втрати цікавості: не врахована зона найближчого розвитку. Якщо в початковій школі вчителі частіше вдаються до індивідуального підходу, то в старших класах зазвичай одним учням усе дається надто легко, іншим — надто важко. А цікавість зберігається, коли завдання потребують значних зусиль, але переважно вдається досягти гарного результату. Із цим викликом може допомогти персоналізоване навчання, яке забезпечують цифрові технології. У такій ролі в школі вони корисні й доречні.
Чотири режими для школи
Учні перебувають у чотирьох режимах навчання.
Протестувальник: чинить опір вчителю, бо (не завжди свідомо) бореться з глибоким почуттям неадекватності чи невидимості. Протестувальники не люблять школу, ігнорують домашні завдання, прогулюють, прикидаються хворими, зривають уроки. Але це не агресія, а сигнали про те, що в школі з ними щось серйозно негаразд. Протести можуть розпочатися через те, що учень тривалий час хворів та відстав, не міг повноцінно навчатися через хвилювання, оскільки батьки розлучалися, або потерпає від булінгу в класі.
Пасажир: почувається, ніби в поїзді чи літаку: найголовніше — просто дочекатися пункту призначення. Підлітки в такому режимі виконують лише мінімум домашньої та класної роботи і скаржаться, що заняття безглузді, нудні. Вони переконані, що готуються до дорослого життя за межами школи.
Досягатор: старанно виконує все, що задають, та регулярно отримує високі бали. Нюанс у тому, що його самооцінка може бути пов’язана з високою продуктивністю. Зазвичай таких учнів вважають вмотивованими, тоді як у них немає цікавості саме до навчання. Це підживлює страх невдачі та навіть створює ризик психічних розладів.
Дослідник: ним керує цікавість, а не очікування. Мотивація внутрішня, а не зовнішня. Дослідники задовольняють свою жагу до інформації, з’ясовують саме те, що їх цікавить, наполегливо прагнуть досягти своїх цілей.
Очевидно, що мета вчителів і батьків — намагатися якомога більше підтримати учнів у режимі дослідника.
Не плутайте дітей з їхніми режимами
Варто усвідомити, що це не ролі, не ідентичності, а лише режими. У нормі учні не повинні поділятися на досягаторів, пасажирів, протестувальників. Навіть дослідником підліток не може бути 100% часу. Діти перебувають у цих режимах кілька разів на день. За певних умов кожен з них є ефективним. Протестувальник — це можливість, хоча й не найліпша, привернути увагу дорослих до своїх проблем, бути почутим. Якщо учень погано почувається, не в гуморі, тема ніяк не дається, побути пасажиром — гарний захист від перевантаження. Кожен час від часу хоче відзнак, прагне побути досягатором, щоб отримати емоційну дотацію для підвищення самооцінки.
Часом учні застрягають лише в одному режимі, і це стає постійною роллю, за якою їх сприймають учителі. Завдання педагогів: не вестися на ці маски, не плутати їх з особистістю дитини. А також допомогти учневі, який застряг, роз’єднатися, щоб режим не став постійною реакцією на навчання. Хронічному пасажиру потрібна допомога, щоб зв’язати заняття з його інтересами та потребами. Хронічного протестувальника слід навчити словами доносити свої потреби до дорослих. А хронічному досягатору пояснити: те, за що нині хвалять у школі, після неї робитиме за нього чат GPT або інший ШІ-інструмент. І тоді буде великий ризик залишитися не при справах.
Якщо учні надовго застрягли в певних режимах, це навіть може шкідливо вплинути на їхнє психічне здоров’я. Особливо якщо йдеться про перетворення на хронічного протестувальника. Якщо його сприймають як хулігана, а не виявляють проблему, це знижує самооцінку, підвищує тривожність.
Як усе змінити?
Привчаючи дітей тихо сидіти та підкорятися протягом 12 років, ми не отримаємо тих, хто розв’язуватиме проблеми. Це єдиний спосіб справді підготувати своїх учнів до світу ШІ, що вже на порозі. Ті, у кого немає хоч дещиці креативності, проактивності, ризикують стати непотрібними на ринку праці.
Що ж робити? Учителям не варто відмовлятися від планів уроків, а потрібно лише змінити спосіб спілкування з учнями та надати їм більше можливостей та джерел інформації. Це передбачає розвиток компетенцій, які учні самі цінують і які потрібні для існування в сучасному світі. Скажімо, корисним є знайомство з очікуваннями роботодавців.
Учні повинні досліджувати те, що їх цікавить у світі, що вони самі обирають. Це мотивує та переводить у режим дослідника. Інтереси — це канва, на яку нанизуються навички. Саме інтереси конкретних учнів, події їхнього життя та світ поза школою мають визначати, що саме вивчати. При цьому навіть протестувальники, які зазвичай створюють проблеми в класі, раптово стають лідерами в новому середовищі. Підлітки радіють, бо мають трохи можливостей бути авторами свого життя, трохи автономії та вибору.
