22 грудня відзначається День української дипломатії. Цьому дню присвячую текст, яким вирішив поділитися із читачами «Збруча». На перший погляд може здатися, що його теми не стосуються нинішнього становища. Але це не так, бо насправді вони пов’язані з нами і нашим майбутнім якнайтісніше. Впродовж століть нам бракувало державців, політиків і дипломатів з усім належним управлінським апаратом. Травма від відсутності своєї держави деформувала нашу самооцінку, але – в незбагненний спосіб – «бездержавність» ніколи не означала втрату живого «геополітичного» мислення, що означає не лише власну ідентифікацію і розпізнання «свій-чужий», а й осягнення зовнішнього світу і бажання вплинути на нього. Такий спосіб мислення був у нас безперервним. В цьому есе йдеться саме про це особливе явище – нашу «зовнішню ідею».
***
Томас Манн називає минуле бездонним колодязем. Що глибше спускаєшся в нього, то далі розширюються межі знань і розумінь. Подорож у минуле української «зовнішньої ідеї» нагадує сходження таким колодязем. Хоч головні ідеї і повороти сучасної зовнішньополітичної думки, здавалося б, диктуються конкретними реаліями нашого часу, та не раз за ними криються значно глибші, можна сказати, архетипні основи.
Що таке «зовнішня ідея»? Цим поняттям називаю уявлення національної спільноти про взаємодію з іншими народами в просторі і часі – світових координатах минулого, теперішнього і майбутнього. Таке уявлення виражається в різних формах: від народних оповідей і переказів до рафінованих інтелектуальних пошуків, літературних і мистецьких творів чи ідейних доктрин. Цей погляд не обмежується самоідентифікацією. Його найважливішим наслідком є усвідомлення і ствердження власного призначення в світовому житті та історії. Зовнішня ідея – це уявлення про місію, якою керується спільнота. Щоб сформувати таке уявлення, спільнота бере натхнення з різних джерел: ними може стати релігійне переконання про Боже покликання та обраність, або національна боротьба за незалежність, або складне почуття піднесеної чи упослідженої гідності (dignitas), або все це разом узяте.
Відправною точкою зовнішньої ідеї служить стійке відчуття окремішності. В цьому сенсі ідентичність – «зоря провідна» будь-якої спільноти, яка претендує на місце в історії.
Скажемо спершу: ліси неосяжні займає Русь славна,
Ген до литовських угідь землі доходять її,
Тягнуться пущі густі до московських суворих просторів,
Краю немає й кінця руським безмежним лісам¹.
Так про Україну писав поет і бургомістр Себастіян Кленович у 1584 році. У видатній латиномовній поемі «Роксоланія» він прокладає зв’язок з давньою руською добою, переймає від неї наступництво і творить проєкцію окремішного буття Русі (в ширшому значенні – Роксоланії) в просторових межах свого часу. Ту проєкцію, яку на початку ХХ століття Франко зобразить у пролозі до «Мойсея» як простір нашого народу від Карпат до Кавказу, що котить «гомін волі» по Чорному морю, у XVI столітті Кленович передасть образом могутнього лісу, який сягає своїми хвилями границь Литви і Московії, а Київ там «важить стільки, скільки для всіх християн Рим стародавній колись».
Окремішність походження і культури, права та майбутнього – наскрізна лінія нашої інтелектуальної спадщини від часів «Правди Руської» і «Слова про похід Ігорів» до Юрія Доната-Котермака («Прогностична оцінка поточного 1483 року»), Станіслава Оріховського («Напучення польському королеві Сигизмунду Авґусту» 1543 року), Себастіяна Кленовича, Герасима Смотрицького («Ключі царства небесного» 1587 року), Йосипа Верещинського («Війську Запорозькому пресвітлий виказ» 1596 року), Мартина Пашковського («Україна, татарами терзана» 1608 року), а від цього великого грона, аж ніяк не вичерпаного згаданими іменами, – до наступних поколінь, а відтак до «Історії русів» і нашого часу.
Відчуття власної ідентичності і «простору буття» – засадничі риси геополітичного мислення. В нашій літературній, релігійній і політичній традиції такий спосіб мислення зберігає тяглість, спадкоємність і безперервність. З великої грибниці уявлень, що сягають найглибших часів, походять щонайменше п’ять великих топосів, які, власне, і формують українську зовнішню ідею.
Традиція нашого уявлення про роль рідної землі у світовому житті насамперед ґрунтується на ідеї слави і свободи. Дослідники стверджують, що «ідея слави ще від Святослава і язичницьких часів постає як архетип національної ідеї, зміст якої буде весь час наповнюватися і розширюватися ідеєю віри, далі свободи і державної незалежності»².
Слава в цьому контексті – поняття багатовимірне. В релігійному сенсі вона означає прославлення Господа, в лицарському значенні – звитягу на полі бою, а в широкому плані – незалежність, могутність і велич народу та його держави серед інших племен. Таку інтерпретацію знайдемо в найдавніших текстах нашої культури і, зокрема, тих, які були створені трьома основними центрами середньовічних книжників – і Софійського середовища Ярослава Мудрого, і отців Києво-Печерського монастиря, і монахів Видубицького монастиря.
Ідея слави звучить у видатній пам’ятці «Слово про Закон і Благодать» (1049–1051) Іларіона, першого Київського митрополита руського походження. В одному з фрагментів Іларіон, звертаючись до пам’яті Володимира Великого («подібниче великого Костянтина!»), каже про звершення його сина і свого покровителя Ярослава-Георгія Мудрого, що «славний город твій Київ величчю як вінцем увінчав».
«Подивися й на город, як сяє він величчю, подивись на церкви процвітаючі, подивись, як християнство розростається, поглянь на город, іконами святими освітлений і сяючий, і фіміаму пахощами оповитий, і похвалами божественними і піснями святими оспіваний. І все це побачивши, возрадуйся і возвеселися!» – радіє митрополит.
А далі в молитві до Вседержителя він висловлює найважливіші прохання своєї землі: «І допоки стоятиме світ, не допускай на нас напасті спокуси, не віддай нас у руки чужинців, щоб не прозвався город Твій городом невільників, а стадо Твоє – зайдами в землі не своїй, і хай не скажуть інші країни: “Де Бог їхній?” (Псалом 76:10)… Тож продовж милість Твою на людей Твоїх: тих, хто йдуть раттю, прожени, мир утверди, ворожі країни усмири, голод поверни в достаток, князями нашими постраши сусідні країни, боярам пошли мудрості, городи умнож, церкву Твою плекай – багатство своє бережи». Ця тисячолітня молитва в дивовижний спосіб зберігає свою актуальність досі.
З молитви Іларіона органічно випливає, що слава тісно переплетена з ідеєю свободи, яка апелює і до незалежності, і до оборони від зовнішнього поневолення, і до захисту від невільництва в принципі. До речі, саме в цьому полягає одна з найважливіших настанов доби – норма ідеалу, культивована і водночас перманентно порушувана, – «недобре переходити чужі межі»³. В цьому плані характерним прикладом одного з вимірів свободи як внутрішньої злагоди і гарантії захисту від ворогів є заповіт Ярослава Мудрого, наведений в «Повісті минулих літ»: «…І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим».
Ідея слави і свободи, безперечно, знаходить своє закономірне продовження в козацькій добі, в якій знайдемо численні зразки національного звернення до цієї теми. Геніальним свідченням є славнозвісні «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) отця Касіяна Саковича, де «вольність» названо найважнішою річчю з-поміж усіх, що й «гідність їй уступає речами своїми»: «Тож освідчити можуть цю думку народи, // Бо вони до свободи ідуть од природи. // Золотою у світі її називають, // Доступитись до неї всі пильно жадають». Сакович наголошує, що свобода не кожному може бути дана, а тільки тим, хто «боронить вітчизну і Пана». За допомогою сили Запорозького війська Україна себе захищає, а де цієї сили немає, там панує сваволя.
Ідея слави і свободи не просто доходить до нашого часу, а стає ключовою ідеологемою сучасного світогляду. Що може бути кращим доказом, ніж наш національний гімн? «Ще не вмерла України і слава, і воля» – в цих словах бачимо пряме посилання на один з найважливіших українських топосів тисячолітньої давнини.
Ця складова нашої ідентичності міцно пов’язана з наступною концептуальною візією України, що становить одну з основоположних ідей національної культурної, духовної і, як наслідок, зовнішньополітичної традиції.
Це – ідея Київського або Руського Сіону.
У першій половині XVII століття в середовищі українських мислителів (Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький та інші) виникає стійке переконання у потребі виховання нової української ідентичності. Як пише Валерій Шевчук, «православна Україна побачила увіч, що без зміцнення конфесії, без організації освіти, без підвищення авторитету священника, без виховання зрештою української людини на православній основі, без єднання народу в дусі, а моторами того єднання були дві категорії: Церква й Україна, українцям в історичному змаганні народів не встояти»⁴. Так природно зливаються поняття Русі й України і постає ідея про тотожність українства і православ’я та єдність Церкви і народу, що разом творять світлий Сіон, де панує «достойний духовний провід, а члени житимуть у Бозі»⁵.
У трактаті «Зерцало богословія» (1618) львівський братчик, поет і церковний діяч Кирило Транквіліон-Ставровецький розвиває концепцію богообраного Сіону і Єрусалиму, якому протистоїть зловісний образ імперіалізму і поневолення народів у вигляді Вавилону або «старого Риму», «змія страшного, червонофарбованого», що «піднісся був повагою над усіма царствами земними і був страшним для всього світу, як змій отруйний, пожираючи мечем багато народів…» Сіоном і Єрусалимом небесним, «кораблем і царством Ісуса Христа, вівчарнею і виноградом від апостолів» автор натомість називає Церкву. Та вона – «не мури і стіни згнилі, яких літа довгі піддають псуванню або вогонь у попіл і в небуття перетворює, але люд Божий, вибраний з-поміж поганів, і грішників, і єретиків…»
Концепція Києва як Сіону або другого Єрусалиму активно поширювалася серед багатьох інтелектуалів. Теми єдності людей і Церкви, відновлення прав і незалежності знаходимо у таких видатних пам’ятках, як «Тренос, тобто плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви» (1610) Мелетія Смотрицького, «Порада щодо благочестя» (1621) «Про князів Четвертинських» Захарія Копистенського (1623), «Евфонія веселобриняча» (1632–33)⁶. Прикметно, що в «Пораді» анонімний автор у формі пасторського послання настановляє на гідне вшанування в Україні апостола Андрія, «ноги якого стали й на Київських горах, і Русь його очі бачили, а вуста благословили». Він підкреслює, що «воістину Русь нічим не є від народів східних менша, мала ж бо й вона в собі апостола-проповідника». У цих словах – багатозначний акцент, який не просто наголошує на тому, що має бути належним, тобто рівноправному статусі Русі серед інших народів, але й підкреслює її легітимне право на особливу роль.
На цьому ґрунті проростають ще два стратегічно важливі для української свідомості концепти. Справою виховання української людини займалися і римо-католики, і греко-католики, і протестанти. Так з’являються на наших землях Гелікони і Парнаси – міста та центри освіти і творчості, названі на зразок античних гір, присвячених Аполлонові, де знаходилися оселі і святилища муз. Львів був названий Геліконом, а Острог – Парнасом. Згодом цю двоєдину роль переймає на себе Києво-Могилянська академія, а Київ («після колонізації православними інтелектуалами на чолі з Єлисеєм Плетенецьким»⁷) відновлює повноважний статус духовної столиці України. З цих джерел, до слова, походить й ідея Горньої Республіки Григорія Сковороди.
У контексті обох біблійно-міфічних образів Сіону-Єрусалиму та Гелікону-Парнасу, що ними наділяють Київ і Україну, впадає у вічі особлива духовно-політична символіка. Таке мислення відторгає поширену серед багатьох столиць та їхніх околиць спокусливу манеру приміряти на себе шати «нового-старого Риму» як спадкоємця вічної імперії. Київ не прагне стати «третім Римом», а бачить себе «другим Єрусалимом», і в цьому підході криється і велич, і вразливість нашого тогочасного релігійного і державного світогляду.
У такому підході міститься, як на мене, визначальна риса нашого світобачення. За своєю поставою Україна-Русь – це антитеза будь-якій формі чужого імперіалізму чи надмірного і неконтрольованого геополітичного впливу в нашій частині Європи. З часів давніх походів проти Константинополя Київ був центром виклику проти зовнішньої гегемонії. І хоч відносини з Візантією не раз кардинально змінювалися, змагальний та оборонний інстинкт Києва нікуди не подівся. Цей ген не лише зберігається в наступних поколіннях, але й стає однією з головних рис нашого національного характеру. Він виявляється в динамічній зовнішній політиці Галицько-Волинської держави, згодом – у відносинах з Річчю Посполитою, пізніше – з Москвою. У ХХ столітті ген українського антиімперіалізму став основою визвольного руху і відродження в 1991 році, а в ХХІ столітті – опорою для боротьби з російським неоімперіалізмом.
«Антиімперіалістична» роль України продиктована багатьма геополітичними і культурними обставинами. Цю роль не здатні змінити жодні зовнішні сили. Лише через знищення України можна досягти такої мети. Для нас, тим часом, відкритими залишаються два запитання: які плоди принесе ця головна риса нашого характеру в ХХІ столітті та в майбутньому поза ним і чи означає природній спротив чужому імперіалізму відмову від власних амбіцій випробувати себе в ролі домінантного лідера?
Часткову відповідь на ці запитання дають інші якості нашої зовнішньої ідеї. Її третю складову, в моєму розумінні, становить корпус гуманістичних і демократичних переконань.
Одним із найяскравіших мислителів, чиїм іменем доречно пояснити смисл і глибину цієї інтелектуальної традиції, безумовно, є Станіслав Оріховський з гербу Окша (1513–1566 роки), видатний український гуманіст, римо-католицький священник, який називався Роксоланином. Йому, уродженцеві Перемишля, спадкоємцеві шляхетного українсько-польського роду, студентові і випускнику Краківського, Віденського, Віттенберзького, Падуанського і Болонського університетів, учню Мартіна Лютера⁸, належить багато визначних праць, але окреме місце серед них займає знамените «Напучення польському Королеві Сигизмунду Авґусту» (1543).
Оріховський – молодший сучасник Мак’явеллі. Послання польському правителю виходить друком всього лише на одинадцять років пізніше, ніж «Державець» флорентійця, адресований Лоренцо де Медічі. Ідея обох текстів цілком схожа, бо в них йдеться про те, як виховати володаря, що вмів би вправно та далекоглядно розпоряджатися своєю владою. В обох текстах головною є думка про захист Батьківщини. Але попри таку подібність, різниця між ними – кардинальна. «Напучення» Оріховського – це справжній «анти-Мак’явеллі».
Оріховський вчить володаря стати філософом, який знаходиться «не під дахом, а під небом», і саме так той відчує себе «міцним дубом», а без цього «ніколи не зможеш осушити сьогоднішніх сліз в очах наших». Більше того, він закликає правителя збагнути найглибшу суть влади і пам’ятати, що «не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою».
Абсолютно революційно звучать й інші міркування Оріховського. Він запитує, «що в державі більше: закон чи король», – і без жодної двозначності ставить понад усе «закон» та нагадує королю, що «буде найсправедливіше, якщо ти перебуватимеш у межах свого обов’язку», бо «король вибирається для держави, а не держава існує задля короля» (дослівно!).
Оріховський закликає короля перенести свій осідок з Кракова до Русі, продемонструвати готовність захистити рідний авторові край і виявити відвагу проти нападів «скитів, волохів і турків». «Поспішай туди, у Русь», пише він королю, «хоробрі мужі за тобою послідують. З тобою поїдуть лицарі, а не ганебні блазні… Якщо це зробиш, важко навіть уявити, як любитимуть, королю, тебе свої і як боятимуться вороги. Другим Кіром і Агесілаєм і самим Александром Македонським всюди будуть тебе вважати – як удома, так і по чужих краях».
Своє повчання він завершує настановою, яка звучить мов квінтесенція підходу, що докорінно відрізняється від мак’явеллівського прагматизму: «не треба шукати слави між людьми, даруючи їм пурпур чи тонке полотно. Нехтуй грубу силу, зневажай багатства, жадобу до панування, бездумну і нещиру справедливість. Найвище цінуй тяжку, але непорушну славу…»
Оріховський мріє про просвітленого монарха, справедливу систему влади, яка не допускає і протистоїть тиранії, та про гідну роль своєї руської Вітчизни в державних рамках і координатах його часу. Цей гуманістичний і, в своїй головній суті, демократичний наратив стане передмовою і підґрунтям для пошуків великої плеяди українських інтелектуалів різних шкіл, які продовжать ці головні теми і послідовно вестимуть їх до нашої доби, формуючи одну з найважливіших ідейних традицій України.
Заперечення самодержав’я («самодержавне начальство») та бездумної покори «овець пастирям» звучить в Івана Вишенського⁹. Касіян Сакович попереджає і про плинність царського життя та його слави, і про те, що «цар не повинен бажати захоплювати чужі краї»¹⁰. Семен Климовський каже про правосуддя, однакове для всіх¹¹. Зрештою, гуманістичне і демократичне мислення стало джерелом традиції нашого конституціоналізму, про що свідчать всі найбільші акти – від Конституції Пилипа Орлика (1710) до основних законів УНР і ЗУНР. Ряд прикладів, далебі, невичерпний, а від віку XVI такі ідеї широкими і могутніми течіями розходяться по всій нашій історії.
У свій час такий світогляд перегукувався з передовими думками перших умів Європи. Втім слід згадати, що лінія, яка апелювала до мудрості Золотого віку, не залишилася без антитези.
«Сатурнів хочеш злотий вік хвалити, // Хвалю залізний чи зі сталі литий!» – з цими словами в 1689 році виступив Стефан Яворський, поет, філософ і богослов, професор Києво-Могилянської академії, що народився на Турківщині, в Руському воєводстві. Блискучими рядками Яворський прославляє силу, бо «далеко більше цінності у бою, як у спокою», а слава, каже він, не спить на м’якому ложі, а йде «Марсовими шляхами пилявими». «За своїм мілітаризмом та антигуманізмом вірші С.Яворського», зауважує Валерій Шевчук, «досі небувале явище в суспільно-політичному мисленні українців…»¹² Прикметно, що в майбутньому Яворський стане митрополитом Рязанським і Муромським, а далі – президентом синоду московської Церкви. Разом з Феофаном Прокоповичем вони змагатимуться за вплив на Пєтра І…
Четвертий топос української зовнішньої ідеї, на моє бачення, ґрунтується на мрії про союз вільних і рівних.
Думка про рівноправну і справедливу систему відносин між народами дуже характерна для нашої традиції. У високому ідеалістичному сенсі ця мрія захоплювала багатьох українських державців, літераторів і філософів, священників і воїнів. Якщо в давні часи вона ґрунтувалася на двох засадах – необхідності забезпечити шанобливе та рівноправне ставлення до наших інтересів з боку інших народів та не допустити порушення границь і меж, то в XIX столітті головними джерелами того, що можна було б назвати українським універсалізмом (або федералізмом) у міжнародних відносинах, слід вважати надихаючі приклади тогочасних змін в Америці та Європі і водночас брак реальних сил і можливостей реалізувати ідею власної незалежної держави.
Хрестоматійний приклад такого мислення дає унікальне явище в нашій історії – Кирило-Мефодіївське братство, таємна політична організація українських інтелектуалів, заснована у грудні 1845 року Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем і Опанасом Марковичем. У 1846 році до братства приєднався Тарас Шевченко.
Засадничими документами братства вважають «Книгу битія українського народу» і «Статут Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія» за авторства Миколи Костомарова та «Записку» Василя Білозерського. Коротке існування організації, знищеної царським режимом у 1847 році за доносом студента Петрова, не дозволило, за виразом Михайла Грушевського, «кристалізувати» їхні погляди¹³, але ті програмні тексти, які дійшли до нашого часу, вражають і сміливістю, і глибиною, і масштабом суджень, адресованих не лише Україні, а й світові.
Братство виходить з ідеї рівності між народами – рівності культурної, мовної і політичної. Костомаров продовжує ідейну лінію, яку бачимо в Оріховського, і настановляє, що справжнє лідерство полягає в служінні. До слова, ця Біблійна теза згодом відгукнеться в притчі про терен у «Мойсеї» Франка. Але найважливіше, стверджує Костомаров, – що в час пригнічення голос України не затих, а їй належить особлива роль серед слов’янського світу: «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх Славʼян, і почують крик її, і встане Славʼянщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слав’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: “От камень, него же не берегоша зиждущиї, той бисть во главу угла”».
У «Записці», що додавалася до статуту Братства, Василь Білозерський викладає бачення, як впорядкувати міжнародні відносини і взаємини в слов’янському світі. Його твір – це насамперед видатна відповідь на шовіністичну ідеологію російського панславізму, за якою «славянские ручьи сольются в русском море», як у 1831 році писав Пушкін. Слов’янський союз, про який мріє Білозерський, не поглинає і не знищує народи, а поважає самобутність кожного і творить сім’ю «під покровительством закону, любові і свободи кожному». Втім його праця має значно більше значення, ніж суто реакція на московський імперіалізм: головна ідея «Записки» насамперед присвячена справедливому ладу між людьми.
Чи виконали надію підкорених народів ті, у чиїх руках знаходиться влада і можливість «творити небесну правду», запитує Білозерський. Відповідь однозначна – «минає XVIII віків, але ми цього не бачимо. Народи так само страждають від неправди, так само пригнічені; щасливі ті, у кого усвідомлення своєї національності настільки сильне і переконане, що жодна зовнішня сила не в змозі покорити духовну силу; тоді народ збереже і свою самостійність, і вільний розвиток: ось мета, до якої повинен прагнути кожен народ, бо горе буде тому, хто зазнає поневолення!»
В його розумінні шлях до правди ясний: «любити і захищати більше за життя своє, щадити і не пригнічувати чужого є священним обов’язком як кожної людини, так і народу, які досягли вже морального самоусвідомлення себе і свого призначення». Саме тому члени Братства повинні поширювати ідеї про свободу і народні права, що допоможе повернути слов’янським народам їхню самостійність і моральну свободу. Це означає пізнавати слов’ян і «право кожного із їх племені на самостійність», пробуджувати любов до слов’ян і «знищувати різними способами будь-яке упередження, що існує між племенами», а також поширювати знання про пам’ятки, які «пробуджують народність та усвідомлення взаємного братства».
У піднесенні слов’ян Братство відводить центральну роль українцям. Загалом Білозерський формулює «завіт», який стане кредо української інтелігенції аж до відродження державності у 1991 році: «Жодне зі слов’янських племен не зобов’язане тією мірою прагнути до самобутності і збуджувати до цього інших братів, як ми, Українці… І якщо ми, усвідомлюючи важливість подвигу своїх предків, залишимося спокійними свідками неправди, якщо нас не навчить приклад мертвих народностей, якщо ми не потурбуємося про свою спадщину, то справедливо нас спіткає подібна доля. Ні, ми будемо берегти народні скарби, берегти їх до кращих часів».
До спадщини Братства належить ще один документ, чий статус майже апокрифічний. Відомо, що наймолодший учасник спілки студент Георгій Андрузький підготував нарис конституції слов’янської федерації. Беручи за зразок американську модель, він запропонував створити об’єднані слов’янські штати з центром в Києві і без Росії. Як свідчать перекази, Слов’янська республіка мала включати сім автономій: Україну з Галичиною, Чорномор’ям та Кримом; Польщу з Познанню, Литвою і Жмуддю (регіон на північному заході Литви); Бессарабію з Молдавією і Валахією; Балтію (Остзею); Сербію; Болгарію і Дон. Така федерація мала стати могутнім поясом між Балтією і Чорним морем.
Цей задум добре ілюструє масштаб мислення учасників Братства і відображає стрижневі цілі їхньої ідеології – звільнити Україну, скинути тиранію у північній, східній і південній частинах Європи і встановити справедливий лад між народами, що відкриє нове і щасливе майбутнє.
Доля студента Андрузького завершилася трагічно. Він був заарештований і засланий, а після повернення до України – обмежений в правах; дата і місце його смерті невідомі досі. Втім, ідеї, про які писав 19-літній юнак, не загинули з часом, а пережили і перемогли імперію, що хотіла їх знищити. Волелюбний універсалізм Братства отримає розвиток в творчості майбутніх авторів нашої державності. В свій спосіб його відображатимуть перші рішення нашої національної влади у ХХ столітті.
А найцікавіший відголос знайдемо у дивовижній профетичній фразі, що прозвучить через багато десятиліть і поєднає разом сміливі пошуки XIX, XX і XXI століть. У 1930 році перший міністр закордонних справ України Олександр Шульгин, звертаючись до Ліги Націй, скаже: «Україна, коли стане вільною, мусить увійти до Європейського Союзу, оскільки він буде існувати»¹⁴. Сьогодні ці слова здаються просто неймовірними з огляду на час їхнього народження, втім у них є закономірна правда – віра у нашу незалежність і надія на справедливий лад та справжній союз вільних і рівних.
П’ятим елементом української зовнішньої ідеї я б назвав соборність та унійність.
Фундаментом цього поняття служить ідея неподільності українського народу та його земель. Недарма ХХ століття розпочалося для нас з трьох програмних документів з промовистими назвами – «України Irredenta (Україна неподільна)» Юліана Бачинського (1895 року), «України Irredenta» Івана Франка (1895 року) і «Самостійної України» Миколи Міхновського (1900 року), і кожен з цих маніфестів апелює до єдності українського народу, розділеного імперіями, та боротьби за незалежність.
Тоді, як Бачинський і Франко ставлять справу проголошення самостійності на порядок денний (Франко пророче каже, що справа ця не зійде з порядку денного Європи, поки не здійсниться), то Міхновський висуває чітке й артикульоване гасло часу і простору: «Одна, єдина, нероздільна вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ!»
Крім загального «геополітичного» охоплення, ідея соборності, зрозуміло, насамперед зосереджується на завданнях внутрішньої єдності, традиційно описуваній як єдність між Заходом і Сходом. Тут виникає новий пласт тематик, оскільки єдність в цьому сенсі має не лише політичний, але й релігійний вимір. Найвиразніше про це пише В’ячеслав Липинський: «Маючи в своїй нації і Схід, і Захід, і одну і другу церкву, …ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдности та індивідуальности нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації, ми гинемо як нація: підпадаєм – не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди власним внутрішнім розкладом – під впливи то східної Москви, то західної Польщі».
Таким чином проявляється імператив, який впродовж століть виступав спільним знаменником для найширшого кола українських мислителів. Україна – національна. Україна – цілісна і єдина. І водночас Україна – вільна і поліфонічна. А отже гармонійна внутрішня єдність України означає виразну національну самобутність, політичну незалежність, громадську свободу, соборність людей, культури, церков і територій, згуртованість навколо української ідеї і водночас її многолосу різноманітність.
Україну не раз намагалися втиснути в куці рамки концепції «дикого поля»¹⁵. Часто невдало обігрувалася тема України як «фронтиру», що навіть мимоволі означає неможливість сталого життя, а натомість постійну незахищеність і сейсмічну нестійкість.
Тим часом ідея України, виражена в особливостях національного характеру і культури, полягає в об’єднанні можливостей. Це, власне, не раз доводилося історією. Наша інтелектуальна традиція свідчить, що ідея зібрання земель і соборності народу переходить у справу внутрішньої єдності, а звідси виводить на значно ширші обрії – єднання не лише українців, але й Західної і Східної Славій, об’єднання не лише українських Церков, а й подолання Великої схизми 1054 року в дусі Флорентійської унії 1439 року, а отже загальноєвропейського об’єднання.
Попри всю перманенту зовнішню загрозу і вразливість становища, роль України полягає не в тому, щоб жити над прірвою цивілізаційного розколу або залишатися занедбаним європейським осколком, а в тому, щоб, за словами італійського славіста Санте Ґрачотті, бути «пан’європейським синтезом»¹⁶. І в тут головне значення має саме євроцентричність такої оцінки, що означає посилення і Східної Європи, і всієї Європи загалом.
***
Україна мислила себе в категоріях слави і свободи. Київ бачив себе Сіоном і Другим Єрусалимом. В нашій інтелектуальній традиції переважали гуманістичні ідеї. Нашим світовим ідеалом була і залишається сім’я вільних і рівних народів. У своїй національної індивідуальності ми прагнули об’єднати і гармонізувати природну й історично сформовану поліфонічність і в такий спосіб впливати на свій «простір буття» та світ і народи навколо.
Цей перелік жодним чином не вичерпує всього реєстру принципів та уявлень, з якими українські державці і мислителі ставилися до участі України в світовому житті. Однак, він вказує на найважливіші осі нашої міжнародної екзистенції і відображає суть того, як мислимо себе в світових координатах і як свідомо чи несвідомо бачимо себе в майбутньому.
І перемога над російським імперіалізмом, і набуття членства в Європейському Союзі та НАТО, і перевага демократії над авторитаризмом – кожна з наших сучасних стратагем, які становлять життєво важливе для України, органічно вливається в ідейні концепти, що з найглибших часів визначила наша «геополітика», а точніше, за словами Євгена Маланюка, «геокультура».
Грамотне «вслухання» в неї, вміле використання її переваг і можливостей та розумне планування сил і ресурсів на велику перспективу в умовах постійної смертельної загрози – ключ до успішної «великої стратегії» України майбутнього.
______________________
¹ Тут і далі, якщо окремо не вказано, цитую за “Тисяча років української суспільно-політичної думки у 9-ти томах”. Київ, 2001.
² Оксана Сліпушко і Василь Яременко. «Ми від роду руського…» (Суспільно-політична думка України-Русі в епоху Середньовіччя) // Тисяча років… Т. I. С. 50.
³ Там само. С. 50.
⁴ Валерій Шевчук. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII століть. Київ, 2019. Кн. І. С. 257.
⁵ Там само. С. 258.
⁶ Там само. С. 257–266.
⁷ Там само. 287.
⁸ Дмитро Вирський. Український учень Лютера: Станіслав Оріховський-Роксолан // Історична правда, 5 серпня 2017 року.
⁹ Валерій Шевчук. Козацька держава… С. 53.
¹⁰ Там само. С. 66.
¹¹ Там само. С. 70.
¹² Там само. С. 132.
¹³ Цит. за: Оксана Сліпушко. Українська суспільно-політична думка… С. 52.
¹⁴ Олександр Шульгин. Без території: ідеологія та чин уряду УНР на чужині. Париж, 1934. С. 87.
¹⁵ Вдало про це пише о. Назарій Заторський в публікації «Шанс і загроза: унійність як елемент української ідентичності» в журналі «Патріярхат», число 4, 2020 року.
¹⁶ Цит. за: Ярослава Франческа Барб’єрі. Європа: «воля до буття» в історії // Федеріко Шабо. Історія ідеї Європи. Київ, 2020. С. 22.20.12.2024
