Середньоазійський правитель Тимур, засновник величезної імперії і один з найвидатніших полководців середньовіччя, відзначався надзвичайною жорстокістю. За оцінками істориків, під час його завойовницьких воєн загинули близько 17 мільйонів людей, або 5% тогочасного людства. Прикладом його жорстокості може бути захоплення Багдада в 1401 році, коли 20 тисяч його жителів були вбиті: Тимур наказав, щоб кожен його воїн приніс йому щонайменше дві відрізані голови мирних мешканців, і тому, хто не виконав би цей наказ, загрожувала смерть.

Але як сам Тимур бачив мотиви своїх вчинків? Ось як він писав про себе: “Підвладним мені людям я намагався не робити лихого; будь-яка неприємність, якої я випадково завдавав іншому, викликала у мене душевні страждання; тому я всіма силами прагнув не робити кому б то не було лихого”.

Тимуру не було жодної необхідності лукавити й виставляти себе з кращого боку перед підданими. Всім і йому самому було зрозуміло, що його влада тримається на силі меча, а не на передвиборчих технологіях, тому писав він, цілком вірячи у щирість своїх слів.

Усе це наводить на думку про те, наскільки взагалі люди здатні адекватно сприймати себе, мотиви своїх вчинків, життєві цілі й методи, якими вони досягаються. А загалом у діях державних діячів і політиків людські недоліки проявляються чи не найвиразніше. Тоді як всі найкращі очікування та надії люди також пов’язують з політикою і політиками.

Вважається, що з кінця XVIII сторіччя, під впливом ідей Просвітництва й Великої французької буржуазної революції політика та політичні ідеології все помітніше почали виконувати ті функції, які раніше виконувала релігія. Насамперед функції формування основ світосприйняття і світогляду, формування уявлень про моральні засади взаємодії з іншими людьми й іншими людськими спільнотами − як писав релігійний філософ Микола Бердяєв, “вони підміняють втраченого Бога”.

Але оскільки політичні ідеології творяться людьми, то в ці ідеології вже із самого початку закладена суперечливість людської природи. А саме схильність ставити перед собою великі й гуманні цілі та йти до цих цілей сумнівними з точки зору моралі методами. І в такому разі політична ідеологія перетворюється всього лише в засіб виправдання аморальних дій.

Той же Микола Бердяєв писав: “Періодично з’являються люди, якi з великим піднесенням співають: “От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови, уведи меня в стан умирающих за великое дело любви”. I йдуть, несуть страшні жертви, віддають своє життя. Але ось вони перемагають i трiумфують. I тодi вони дуже швидко перетворюються на “ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови”. Тоді з’являються нові люди, якi хочуть піти в “стан умирающих”. I так без кінця здійснюється трагікомедія історії”.

Цікавим є те, що така духовна еволюція відбувається не лише з політиками, які можуть отримувати цілком реальні дивіденди від відмови від принципів, проголошених ними до приходу у владу. Така ж тенденція спостерігається і з їхніми “рядовими” прихильниками, які від здобуття влади тими, кому симпатизують, часто не отримують нічого, крім морального (а в контексті сказаного − можливо, аморального) задоволення.

Соціологічна служба Центру Разумкова ставила респондентам запитання: “Наскільки виправданим є застосування політиками дій, які, хоч і є сумнівними з точки зору моральності, врешті можуть призвести до покращення становища в країні?”.

У різні часи від 32 до 41 відсотків опитаних в Україні відповідали, що принаймні за певних обставин такі дії є виправданими. І незмінною була тенденція – прихильники політичних сил, які на час опитування перебували при владі, допускали аморальні, але “ефективні” дії частіше, ніж прихильники політичної опозиції (незалежно від того, яка політична сила перебувала на час опитування при владі).

Певною мірою ці дані спростовують поширену мітологему, яка протиставляє “гарний народ” “поганій владі” – значна частина народу, як виявилося, дає “дозвіл” політикам на аморальні дії. Хоча з часом число тих, хто виправдовує аморальні дії політиків, в Україні все ж зменшується (із 41% у 2006 році до 34% наприкінці 2017 року, коли це питання ставилося востаннє).

Схильність багатьох людей закривати очі на морально нечистоплотні дії політиків, яких вони підтримують, часто є проявом неусвідомлюваного підтвердження власних моральних недоліків і прагнення їх опосередковано виправдати. Як писав американський соціальний психолог Володимир Одайник, представники соціальних низів “часто приховують несвідому, нерідко патологічну жадобу влади, яка знаходить втамування через ідентифікацію з потужним, переповненим прагненням до величі лідером”.

Водночас негативні риси власної особистості, в яких люди самі собі бояться зізнатися, також приписуються тим, хто дотримується інших поглядів чи представникам інших спільнот, які стигматизуються певною ідеологією. Ще Омар Хаям свого часу писав:

Душогуб і мене завважав душогубом.
Як дійшов він до тої думки недолугої?
Він не те щоб збрехав, він в свій дух зазирнув
І побачив себе в цьому дзеркалі грубому.

Те, що ще в ХІ століття підмітив Омар Хаям, уже в наш час заново відкриють соціальні психологи й назвуть психологічною проєкцією.

Отже, ідеології починають виконувати функції стигматизації інших людей і соціальних спільнот, а, отже, розпалювання ненависті. Як пише український філософ Володимир Єрмоленко, “гуманізація” самого себе стосовно іншого призводить до виправдання тяжких злочинів і нечуваного жахіття”. Дві тоталітарні ідеології ХХ століття – націонал-соціалізм і комунізм – виправдовували свої злочини саме гуманними мотивами та цілями.

Тобто тут уже має місце ідеологічно індукована аморальність, коли навіть та ідеологія, яка сама себе проголошувала гуманістичною, породжує соціальні практики, які є запереченням гуманістичних принципів і стає джерелом розповсюдження цинізму в суспільстві. Але слабкою стороною цинізму є те, що він може лише паразитувати на моральності, тобто є дієвим доти, доки здатен її імітувати, але довго це нікому не вдавалося робити. Суспільство, в якому аморальність та цинізм досягли крайньої межі, втрачає джерело суспільної консолідації і врешті руйнує саме себе.

Настає те, що можна назвати “втомою ідеології” − вона вже не може виконувати ті функції, які сама на себе поклала, і вже нездатна давати відповіді на нагальні питання і проблеми. Що знову примушує людей повертатися до одвічних запитань: “Звідки ми? Хто ми? Куди прямуємо?”. І пошук відповідей на них починається наново.

Джерело:https://uain.press/articles/i-prijde-chas-zaradi-chogo-1215298