Намір нашої розвідки – розповісти вам, читачу, про його неординарну особистість, як одного з Великих українців діаспори, котрий зробив значний внесок у розвиток національної культури, був одним із визначних діячів національно-культурного руху першої половини XX ст. в Україні. Він – корифей української хорової культури, геніальний диригент, композитор, етнограф, педагог, організатор і керівник кількох відомих українських хорових колективів в Україні, Європі, США, Канаді, організатор і диригент першої державної Республіканської Капели Української Незалежної Республіки, концерти якої в 20-ті роки XX ст. допомогли багатьом народам світу дізнатися, що є така держава Україна, що є український народ, пісенний талант якого неперевершений і незрівнянний з жодним народом Європи.
Viva Koshitz! Viva Ukrainе! або Як починалася слава?
Олександр Кошиць у своєму щоденнику, який витримав три видання (останнє за назвою «З піснею через світ» // К.: Книга роду.-2008.-С. 429) розповідає, як все починалося. Першого січня 1919 року Голова Директорії УНР (Української Незалежної Республіки, яка, як відомо, була проголошена 22 січня 1918 року) Симон Петлюра викликав композитора Кирила Стеценка, що був тоді головою музичного відділу Міністерства освіти УНР, та відомого на той час диригента Олександра Кошиця, котрий був тоді головою секції етнографії цього відділу. Відбулася недовга розмова. Власне Голова уряду доручив у найкоротший термін організувати хорову капелу і вирушити з концертами в Європу, щоб ознайомити її народ з Україною. Обіцяв повне державне утримання і свого слова дотримав.
За справу енергійно взявся Олександр Кошиць. І вже 25 січня 1919 року спеціальним державним законом було затверджено утворення Республіканської Капели. Симон Петлюра, який певний час працював завідуючим літературною частиною театру Миколи Садовського, знав, що робив, знав силу мистецтва. Там, де безсилі гармати, свою справу зробить пісня.
На початку березня 1919 року з Кам’янець-Подільського Капела у складі 70 співаків та 8 осіб адміністрації під керівництвом Олександра Кошиця (заступник — Платоніда Щуровська) вирушила в Європу. Репертуар складався з народних пісень, у т. ч. в обробці українських композиторів. Ніхто з членів Капели навіть гадки не мав, що це — назавжди, що вороття додому з падінням УНР уже не буде. Всі члени Капели і, звичайно, Олександр Кошиць, з настанням радянської України стали вимушеними політичними емігрантами, розсіялися по світу, і у кожного склалася своя нелегка доля. За незначними винятками.
Особливо неласкавою була вона до Олександра Антоновича. Спершу — суцільний тріумф, переможна хода, казковий успіх, повне зачарування всієї Європи. І, насамперед, особою Кошиця. Протягом перших півтора року (1919-1920 рр.) новоутворена Капела дала концерти в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Німеччині.
Розпочали з Чехословаччини, яку Капела і Кошиць полонили цілком. Так і писали: «Прийшов, побачив, переміг!» Професор Чеського університету доктор Неєдлі так захопився хором, що подорожував з ним своєю країною разом з дружиною і двома дітьми. Не зволікаючи, написав спеціальну книгу «Українська Республіканська Капела», в якій писав: «Наче сама природа, сам талант, сама геніальність народу втілилися в тому хорі, настільки природне, щире, правдиве і, разом з тим, високе й оригінальне є його уміння». Професор Паризької консерваторії Вонкен після виступу хору сказав просто: «Я на старості літ побував у раю…»
Критик Я. Кріжчка: «Хор показав нам, що маємо орієнтуватися не тільки на Захід, але й на Схід». В іншій пресі писали: «Ніякий хор не дав нам нічого подібного. З перших акордів губишся і не знаєш, де ти. Здається, що ти в священнім храмі, де відбувається чудовий ритуал…»
Один із голландських критиків найкраще висловив те, на що так сподівався Голова Директорії, відправляючи в Європу українського амбасадора — Капелу: «Яка ритмічна музика України. Ми чули її цілий вечір і не наслухалися. Які ми бідні, народи Заходу! До України мені було цілком байдуже, але тепер я битимуся скрізь за мистецтво цієї країни!»
Або з рецензії французької «De Hazet» (1920 р.): «Ми ледве знаємо цей народ. Навіть сотня з тисяч слухачів не змогли б дати правдивої інформації про Україну. Але є група українців, які зі співами подорожують світом… Це подібне до хрестового походу. Немає промов, не роздають брошурок і мап, тільки співають. І чого ніколи не зроблять ні брошури, ні мапи, ні промови, те можуть зробити і роблять ці пісні».
І знову Париж, «Lavehir» (1921 р.): «Український хор закінчив у нас гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, але й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу».
Про виступ у Женеві згадує Кошиць: «Коли заспівали «Марсельєзу» в моєму аранжуванні, піднявся такий гвалт, що я перелякався. Панночки повискакували зі своїх місць і в екстазі ламали парасолі об естраду. В Берні, після концерту, коли я сів до авто й туди втягли вінок такого розміру, як я сам, студенти закидали мене квітами й до самого готелю бігли з криками за автомобілем».
Отож, перший тур Капели в країнах Європи закінчився абсолютним тріумфом її місії, як посланця України до народів світу. Через красу і багатство нашої народної пісні він викликав симпатії європейських народів щодо прагнення України до незалежності. А самого Кошиця називали «великим чарівником української пісні», «генієм української пісні», «диригентом з казковим талантом», «співцем України», «світової слави диригентом» тощо. Всюди лунало: «Viva, Koshitz! Viva, Ukraine». Так втілювався лозунг «Боротьба за українську державність піснею!»
Попереду були нові гастролі, новий тур на іншу півкулю планети. І не менш захоплюючі відгуки…
Хто він і звідки — цей чарівник української пісні?
Народився Олександр Кошиць 12 вересня 1875 р. в селі Ромашки Звенигородського повіту (нині Миронівський район) Київської губернії, в сім’ї священика Антона Гнатовича Кошиця із стародавнього шляхетного роду. Мав 8 братів та сестер. Коли йому минуло два роки, батько отримав прихід у селі Тарасівка, на Канівщині, поблизу села Кирилівка, де минуло дитинство Тараса Шевченка.
Один з близьких родичів Олександра був священиком у селі Кирилівка, а Шевченко навіть сватався до його доньки Тодосі, але вона йому відмовила. Сам Олександр добре знав племінника Тараса — Петра Шевченка, а з його (Петра) сином Григорієм дружив. У своїх «Спогадах», які видані в Канаді та в наші дні — в Україні, Олександр Антонович писав, що «Шевченко в їх селі знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне». Отож, колискою малого Олександра стала Черкащина, яка пишається тим, що виростила двох світових геніїв — Шевченка і Кошиця. Правда, Шевченка знає весь світ, а Кошиця до нинішніх часів — лише закордон. Сам Олександр Антонович згадував село свого дитинства «як землю, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно наймилозвучнішу мову, де сяє найясніше з-поміж усіх сонць сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля… одним словом — найкращий куточок на світі, де стоїть моя люба Тарасівка. Хай хто посміє сказати інакше!»
Отож, зростав в атмосфері релігійних традицій, в оточенні сільської культури, в родині, де з покоління в покоління передавалися високі моральні засади, і до кінця життя зберіг душу, властиву українському народові. Співучість родини йшла по материнській лінії. В хаті народні пісні співали всі разом — мати, діти, слуги, сусіди. В ті часи співало все село — в час праці, дозвілля, в церкві. Пам’ять про події, місця, людей асоціювалася в нього все подальше життя з певними мелодіями, а не з образами, як у звичайних людей.
Навчався 6 років у бурсі містечка Богуслав на Звенигородщині. Уже там відрізнявся від інших поетичним складом душі та великою закоханістю в спів. Продовжив освіту у Київській Духовній семінарії ( 1890–1896) на Подолі, де й проживав всі ці роки, винаймаючи з однокашниками помешкання на нині відомих вулицях: Адріївському узвозі, Борисоглібській, Спаській, Хоревій, Почаївській… Чи знають про це сьогоднішні подоляни?
Семінарія тоді була насичена українським духом, семінаристи були носіями української музичної культури. Це була природна консерваторія, де кожен учень — співак, половина з них — диригенти, а кожен з 13-ти класів являв собою український хор. Цікаво, що через 10 років, коли Олександр Антонович повернувся в цю Семінарію учителем співу і керівником хору, все було інакше: більше зросійщених українців-студентів, вражених кар“єризмом, а не українством. А тоді — це був розсадник українства всупереч офіційній забороні навіть вживати рідну мову. Там він вперше почув обробки Лисенка, які, як пише, «надовго звели мене з ума, створили для мене музикальний національний світ, дали непереможний, уже свідомий потяг до рідної пісні». Скоро познайомився з самим М.В. Лисенком. Там же з товаришами створює музичний квартет, яким і керує, і грає на скрипці для власного задоволення та сусідів. Коли хлопці грали вночі так, «для себе», мешканці навкруги відкривали вікна і слухали їх гру. Групи семінаристів співали скрізь і завжди: на перервах між уроками, гуляючи на Хрещатику, на човнах по Дніпру (околиця Подолу висипала на берег, бо громовий спів розлягався на весь Дніпр широкий), співали, їдучи кіньми на канікули додому і вдома. У нього особисто любов до співу переходила в якусь манію. Цей час загального молодіжного співучого шалу сприяли формуванню в ньому музичного генія. «Це були найщасливіші дні мого життя, то були дні мого музичного пробудження» — як пише в «Спогадах» про останні роки навчання тут.
По закінченні Семінарії можна було вчителювати в сільській школі або отримати посвяту в священики. І те, і друге його лякало. Єдине, до чого прагнула душа — музика, спів, хор… А ще жити в «милому Києві», який полюбив на все життя і, об’їхавши пізніш весь світ, кращого міста не знайшов за єдиний винятком — Ріо-де-Жанейро. В 30-ті роки в еміграції зізнається: « Я й досі не можу мислити себе в якомусь іншому місті, як тілько в Києві, яким живу, почуваю і на його мірку міряю все, що приходиться бачити у свойому життю».
Щоб залишитися в Києві, як музичному центрі, вступає до Київської Духовної Академії (нині Києво-Могилянська Академія), де навчається 4 роки (1897–1901) і отримує вищу освіту. Роки навчання тут — це роки вдосконалення його музичної освіти, (відвідує музичну школу, Київську Оперу) і становлення його як диригента. Три роки був одночасно і студентом, і диригентом Академічного хору. Взявши його майже розваленим, за три місяці виводить хор у розряд перших. Був щасливий, бо реалізовував свій музичний шал і користувався у хористів любов’ю і розумінням. Переконливо показав свій талант музичного керівника та улюбленця молоді. А ще зумів реалізувати іншу свою велику любов — любов до творчості композитора Веделя. Хор виконував його твори і завдяки йому Ведель був визнаний і як церковний композитор, а не тільки світський.
Закінчив Кошиць Академію з дипломом «Кандидата Богословія» і… ярмом на шиї. Бо в рік випуску — 1901 — несподівано оженився, будучи за натурою «вільним козаком». Шлюб виявився нещасливим (з його слів «невдалим, нещасним, скорботним») і через неповних чотири роки розпався.
Змушений працювати три роки вчителем у Ставрополі (Північний Кавказ). І в цій провінції зросійщеного Півдня Росії зумів зорганізувати міський хор, репертуар якого на три чверті був українським. Хор відзначив без дозволу ювілей М. Лисенка — особи, яку влада вважала сепаратистом і ворогом імперії. Кошець був змушений залишити роботу, після чого півроку був учителем в жіночій гімназії Тіфлісу.
Ставрополький період залишив великий слід у його творчому житті. Чому? У 1903 р. М. Лисенко запропонував його кандидатуру Козацькому уряду Кубані для запису народних козацьких пісень. На Кубані жили тоді виселені запорізькі козаки та їх нащадки — знавці та співці українських народних пісень. Три літа поспіль під час своїх відпусток він їздив та ходив станицями Кубані і записував пісні. Пізніше пояснював: «У моїй роботі (записуванні пісень) мені багато допомагало моє знайомство з народною піснею, попереднє записування її… Я знав народну музичну мову, звороти її, думки, загальні архітектурні риси різних форм: пісні історичні, побутові, ритуальні, релігійні, бойові… Все це створювало враження на співаків, вони бачили, що я кохаюся в цих мелодіях, знали, що буде записано найменшу дрібничку, і старалися передати пісню якнайкраще…» І далі про записи: «…за це я дякую моїй долі. Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю». Так він визначив вплив цієї праці на формування його українства, якому він не зрадив до кінця життя.
Тисячу пісень записав молодий етнограф. Оформив десять зошитів-збірників по 50 пісень. І все зникло. У наші дні вдалося знайти лише два з них…
У 1904 р. переїздить до Києва, де проживає і працює до 1919 р. Ці 15 років життя — «це був самий бурний, самий трудний, але й самий щасливий період», — пише в «Спогадах».
Проживає на тому ж улюбленому Подолі. Отримує працю вчителя співу в Семінарії, де сам навчався. Зразу ж вступає до нововідкриту Школи Лисенка на відділ композиції, яку згодом успішно закінчив. З цього часу тісно дружить з М. Лисенком, в особі якого «найшов людину надзвичайно чулу, з ніжною душею, й самої шляхетної вдачі, український гумор і найсердечніша веселість якого були мені втіхою в прикрих обставинах тодішнього персонального життя». А ще паралельно вчителює то у Вищих жіночих курсах, то в імперській консерваторії. Навчаючи і навчаючись (у Школі Лисенка) розпочинає композиторську працю — здійснює обробки народних пісень. І в цій ділянці показав талант, рівний диригенту. Значна частина пісень, співаних за кордоном та записаних на платівках — його обробки. Наприклад, його обробка «Колискової» викликала світовий шал, всі рецензенти писали про неї… Але це пізніш.
А в Києві у той найщасливіший 15-річний період найулюбленішою роботою була диригентура, керівництво хорами у Семінарії, у Вищих жіночих курсах та впродовж десяти років — студентським хором Київського університету Святого Володимира. До речі, цей хор при Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка під сьогоднішньою назвою «Дніпро» пишається своєю 135-літньою історією і тим, що саме тут вперше виконано знаменитий «Щедрик» Леонтовича під диригуванням Кошиця…
І знову заглянемо наперед. А попереду Кошиця чекає слава диригента всесвітнього рівня, коли глядачі після концертів цілували його руки та низько кланялися йому президенти країн, де він виступав. Але щастя він не відчував. Найбільше щастя від творчості, яке, за його словами, «межувало з справжньою закоханістю» він переживав у роки праці в Студентському хорі (у « Спогадах» йому присвячено цілий розділ). Тому що там талановиті ентузіасти-аматори, в тому числі і він сам, щиро захоплювались піснею для себе, а не з обов’язку. Не було тих кайданів та рамок, які неодмінно вимагає професійна робота. Диригентство в цьому Хорі заслонило всі інші обов’язки. » На проби я йшов, як на побачення з коханою дівчиною,— згадує він, — і те, що я там переживав і перечував, ставало змістом мого духовного життя»… В 1909 р. відбувся міський конкурс хорів. Студентський хор в складі більше 100 осіб завоював 1-ше місце за оцінкою публіки і 2-ге — за оцінкою жюрі. Хористи на руках несли свого улюбленого лідера від будинку Опери до Українського клубу.
На ті часи три композитори — Ведель, Лисенко та Кошиць — були ще й сильними хоровими та вокальними диригентами. Але Кошиць поставив диригування на недосяжну іншим висоту.
Далі — чотири роки в театрі Миколи Садовського (1912-1916 рр.). Про роботу в останньому згадував «як найкращі та найплодотворніші дні» . Вразливий і заздрісний Садовський дуже образився на Кошиця, не міг йому пробачити «зраду», тобто згоду перейти на роботу в Оперу.
Впродовж 1916 року працює капельмейстером в Київському оперному театрі, де, за його оцінкою, було справжнє творче «болото» і яке швидко залишив.
В роки гетьманату О. Кошиць очолював музичний відділ Головного управління справ мистецтв та культури, а в дні Директорії працював у тому самому відділі.
А ще далі був виклик до Голови Директорії С. Петлюри 1 січня 1919 року…
Продовження світового тріумфу новоствореного Українського Національного хору
Отож, керована ним Капела — за кордоном. У Варшаві у січні 1921 р. на основі більшої частини учасників Республіканської Капели, створюється новий хор, який назвали Українським Національним Хором. Новий склад Хору — теж дуже вдалий на таланти.
Правда, він також не був постійним, змінювався в майбутньому п‘ять разів. Адже кожен влаштовував свою долю, як міг і коли міг, тому була така плинність. Були й такі, що не влаштовували з різних причин їх майбутнього імпресаріо. У складі хору в різні періоди налічувалося від 35 до 70 осіб. Усі внутрішньо-колективні негаразди, звичайно, лягали на плечі його лідера О. Кошиця.
Про повернення в Україну після падіння УНР в 1921 році посланців «самого» Петлюри не могло бути й мови. Отже, вихід один — прислужитися справі України своїм мистецтвом. Нова мета — за допомогою пісні розповісти про Україну народам американського континенту.
Але перед від’їздом за океан, до США, вирішено випробувати дещо новий склад хору ще раз в Європі, і вони знову гастролюють в Іспанії, Франції, Бельгії, Німеччині, США та Канаді. До Франції з Польщі змушені були виїздити кілька разів, і їхні виступи визнано там гвіздком сезону.
В час гастрольних років (1919–1924) О.Кошиць вів щоденник, який після його смерті видано двома частинами, в першій йдеться про виступи у країнах Європі, в другій — у США та Південній Америці.
Поїздку до Штатів організував їх американський імпресаріо Рабінов. Це була професійна робота в умовах жорсткого американського вільного ринку.
В наступному числі нашого часопису читайте окрему авторську статтю «За Щоденниками Олександра Кошиця». А тут лише окремі штрихи їхньої нової тріумфальної ходи країнами Американського материка.
Після Штатів та Мексики — поїздка до Південної Америки: Аргентина, Бразилія, Уругвай та Куба. Це був час фантастичних успіхів з одного боку, а з іншого — важких переживань Олександра Антоновича через внутрішньо-колективні проблеми, тиск Рабінова, ностальгію, невизначене майбутнє, погіршення здоров’я.
З Мексики просто не випускали, і хор змушений був дати в три рази більше виступів, ніж планувалося. Світовий рекорд за кількістю аудиторії дала саме ця країна, що кохається в пісні, як і Україна. На концерті на Пляца де Торос у Мехіко-сіті 26 грудня 1922 р. наш хор слухали 32600 осіб. А тодішній президент Мексики Обрегон, вітаючи Кошиця, сказав: «Я вперше пошкодував, що не маю другої руки, щоб аплодувати вам». А в Буенос-Айресі з балкона великої театральної зали долітало: «Ви божественні! Ви безсмертні!»
У програмах концертів обов’язково виконувалася популярна фольклорна пісня того народу, в країні якого виступали українці. Це особливо приваблювало слухачів.
У Парижі в 1929 році вийшла друком книга «Українська пісня за кордоном». Там зібрано 500 відгуків зарубіжної преси про світові гастролі хору Кошиця. Але це тільки вершки. Насправді їх кількість годі й порахувати. Усі вони схожі в тому, що переповнені захватом і подивом.
Коли йшлося про майстерність співу, навіть музикознавці не вірили, що немає якогось циркового трюку. Є в «Cпоминах» такий факт: один недовірливий критик прийшов за лаштунки перевірити, чи нема там «підставного» музичного інструменту чи ще якоїсь «штуки». І навіть заглянув у рот найсильнішого співака-октавіста. Опісля, позбувшись підозри, написав захоплену статтю.
Ось кілька заокеанських відгуків:
«Зжалься, Боже, над тими, хто не чув найнатхненнішого і найчудовішого вокального ансамблю, який будь-коли виступав перед американською аудиторією… Люди, що слухали хор, вдячні Богові за таке разюче враження. Треба довго перебувати в «чистилищі», щоб досягти такого очищення душі, яке може дати одна година такої музики».
(The New Advance. Оклахома. 1922 р.).
«Ці люди з України співають з найвищою завершеністю найбільших майстрів тональної техніки. Їх з’єднані голоси іноді набувають звучності органа, на котрому грають руки Сезаря Франка або Каміла Сен-Санса. О. Кошиць сам по собі чародій маніпуляцій техніки й динаміки».
(Chicago evening American. 1922 р.).
«Рідко трапляється, щоб автори музики мали більше вдоволення, ніж тепер, коли українці дали їм чудовий спів народних пісень і кантів. Більша доля честі йде їхньому знаменитому провідникові О. Кошицю, який «грає» на своєму хорі, начебто на органі».
(The Washington Herald. 1922 р.).
«Не може бути кращої, досконалішої пропаганди для того, щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують існування Вашої нації, отже, Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню і музичну душу».
(Проф. Сорбонни К. Сеньобоса).
Диригент-чародій
Недарма скрізь звучало оце «Віват Кошицю». Він мав гарну зовнішність українського аристократа початку ХХ ст., типову статуру українських князів чи вродливих акторів Тобілевичів. Людина високої культури, освіченості, високої моралі, шляхетної манери поведінки. Людина честі, порядності, вірності обраному шляху. В його випадку — українському шляху. Таким — зовнішньо та внутрішньо — постає він перед нами з фотопортретів та його щирих, безпосередньо занотованих «Спогадів» та у листах до друзів. У приватному житті мав приємний характер, був цікавим оповідачем, співрозмовником, любив жарти. Гіпнотизував своєю привабливістю (харизмою, як тепер кажуть) і хористів, і оточуючих людей. А ще був дуже вразливим та сентиментальним — риса національна, народна. Але найголовніше — був особою, яку можна наслідувати у проявах людяності та шляхетності. Тепер, як ми звикли говорити, такі не народжуються. Гордість нації. (А його життєвого шляху — ще раз зауважимо — не знає більшість наших сучасників).
Музичний талант Кошиця — від Бога. Музикознавці стверджують, що він володів рідкісним даром відчуття тембру і вмів відповідно групувати голоси, а ще винятковим відчуттям ритму. Із відгуків: «Ми були приголомшені, захоплені і буквально сп’янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки» (The American Srbobran). «Ніколи не думали, що можна так ніжно, так тонко маніпулювати людськими голосами, а з окремих комбінацій звуків досягати таких вражаючих і чудових результатів» («Еl Distamen», Мексика). «Український хор своєю винятковою тембральною і динамічною багатобарвністю якнайкраще відтворив усе багатство і красу виконуваних пісень. Для того, щоб правдиво описати враження, яке довелося пережити, треба було б знайти нові, незнані досі слова» («El Herald», Мексика).
Його ставили в ряд найвидатніших диригентів століття. А можливо, й віків. Його професійний дар описують колеги-музиканти, критики, глядачі. Дуже цінував його Віталій Лисенко, як найліпшого учня, колегу і друга одночасно.
Олександр Антонович був вимогливим до всіх і до себе. Був впевнений, що то не хор співає, а диригент, а хор тільки звуки постачає. Подібно до того, як в музиці не фортепіано чи віолончель грають, а музиканти-віртуози. Інструменти лиш постачають звуки.
Оскільки він керував хором усім своїм єством, очима, мімікою, порухами рук, пальців, то не користувався диригентською паличкою. Його почали наслідувати, і цим розпочали революцію в диригуванні.
Він підкоряв волю співаків до абсолюту. Сам був душею пісні, а хористи перетворювалися на музичні інструменти, на яких грає він, чарівник-музика.
Він мав феноменальну інтуїцію щодо образу кожної пісні. Був неначе провидець і наперед бачив, якими мистецькими засобами можна зіграти на струнах людських душ слухачів. Ось чому вони мали такий вплив на людей.
Слухачам здавалося, що він має гіпнотичний вплив на хористів. Його енергетика була настільки сильною, що, підкоряючись їй, хор творив те диво, слухаючи яке, буквально шаленіли всі. За своє життя він керував десятками хорів — великих і малих, більш чи менш талановитого складу, а от результату домагався однакового. Його сучасник проф. В. Щербаківський згадує, яке то було незабутнє щастя для нього спостерігати, як О. Кошиць проводить репетиції. На його очах він творив, чарував, дивував! Оскільки він і хор для нього — це єдиний неподільний організм, він вимагав знати ноти напам’ять. Його девіз: «Слова і ноти мусять бути в голові, а не голова в нотах». Це — на замітку тим сьогоднішнім диригентам-модерністам, які вважають навпаки.
Смолоскип української еміграції 30-х років
По деякому часі після тріумфальних гастролей в Південній Америці, а потім — в Канаді Український Національний Хор, як окрема мистецька одиниця, припинив своє існування. Багато хористів стали диригентами церковних хорів, деякі з них зробили навіть мистецьку оперну кар“єру, як, наприклад, бас-октавіст Гліб Шандровський, запис голосу якого на платівці пощастило чути авторці.
У 30-ті роки Олександра Кошиць продовжує періодично займатися концертною діяльністю. Так, в історію музичної культури Нью-Йорка записані яскравими сторінками виступи зведених українських хорів, т. з. «Сімки» у складі 300 співаків під диригуванням О. Кошиця. Це виступ у знаменитому «Карнегі-холл» перед тритисячною публікою (1932 р.), у такому самому складі — в «Таун-холл» на Шевченківському святі (1935 р.). У 1932 р. у Вашингтоні «Сімка» виступила разом з танцювальним ансамблем Василя Авраменка на святкуванні 200-річчя з дня народження Дж. Вашингтона. Апофеозом був виступ уже «Вісімки» у складі близько 500 співаків на Світовій виставці у Нью-Йорку 18 червня 1939 р. в «Український день». Стотисячний натовп людей слухав наш хор по два-три рази на тиждень впродовж функціонування виставки. Українська та англомовна преса знову рознесла світом відгуки з епітетами, подібними до висловлених у 20-ті роки на честь диригента О. Кошиця: «геніальний», «унікальний», «феноменальний», «неповторний», «неперевершений», «світової слави»…
Він продовжував працю як композитор, мешкаючи в Нью-Йорку. Одна з помітних творчих праць — його участь як композитора і музичного керівника у створенні фільму «Маруся» за п’єсою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», який був знятий українською компанією «Укрфільм корпорейшн» у 1938 році. У зйомках фільму брали участь лише українці у складі 500 осіб. Для цього за пропозицією Кошиця було збудовано справжнє «Українське село» на фермі Івана Штогрина в Нью-Джерсі, яке прозвали «Українським Голівудом».
Кошиць не погоджувався з багатьма постановочними моментами режисера, зміною назви, але разом зі своєю дружиною та помічницею Тетяною не відійшов від справи, розуміючи її значення. Заявив: «Я докладу всіх моїх зусиль і знань, щоб українські пісні на срібному екрані кінотеатрів Америки, Канади, Бразилії, Аргентини і Європи звучали неперевершено, хай світ почує їхню справжню красу». Він організував спеціальний хор із професійних співаків, опрацював з ними для фільму понад тридцять народних пісень, колядок, щедрівок. Так, у фільмі зазвучали народні та ритуальні пісні всіх чотирьох пір року. А українська молодь діаспори змогла більш широко ознайомитися з його творчістю.
Він продовжував працювати як композитор. У його творчому доробку — 5 літургій, низка інших духовних творів, нові обробки. А нью-йоркська фірма «Вітмарк і син» видала англійською мовою 42 українські народні пісні в обробці Кошиця, і вони розійшлися мільйонними примірниками. З цього приводу він писав журналісту В. Кедровському (1933 р.): «Це перший випадок, коли українська муза йде до друку чужою мовою та для чужого вжитку»… І просить його порушити в пресі питання національної честі — можливо, викупити громадою права на видавництво музичної літератури (щойно оголошеної на ринку). «…Ще більше шкода і зло бере, — пише далі у цьому листі, — коли бачиш, що чужинець цінить твою роботу достойніше, ніж свої, які потім уміють цим величатися: диви, які ми!»
Не раз виступав і в пресі, і на радіо, і навіть прочитав цикл лекцій про українську музичну культуру в Колумбійському університеті (Нью-Йорк).
В 1930 році почав писати свої «Спогади». Це 2 томи мемуарів, що включають опис його життя з дитинства до 1919 року. Це твір, який можна віднести до художньої класики, і читається він як захоплюючий роман. Мова — поетична, образна, багата. Події, постаті, природа описані настільки талановито, що вони постають перед очима, як живі. А ще вражає надзвичайно добра пам’ять, яка зберегла найменші деталі, сотні імен, прізвищ. І в цьому творчому жанрі Олександр Кошиць — Майстер!
І знову: але, але… Він боляче переживав, що його творчі можливості, його багатющий потенціал громада не використовує, більш того, як вважав, не виявляє уваги, зацікавлення до його життя. Він дуже переживав відмову в 1928 р. повернутися в Україну, коли такий дозвіл отримали Грушевський та Винниченко.
Політичні непорозуміння, які, як з’ясувалося, є перманентними в діаспорі, позначалися і на ньому. «Я — наддніпрянець, і це вичерпує в данім разі все», — писав він. Треба перечитати двотомні «Спогади» Кошиця, щоб зрозуміти його невимовний біль. Інколи дозволяв собі поскаржитися найближчим друзям. Тепер це вже стало відомо після опрацювання всіх архівів. Так, у листі до проф. Вадима Щербаківського (Чехословаччина) писав у 1942 р.: «Наші мільйонові організації занадто багаті, щоб комусь співчувати… А їхні провідники… не тільки не використали мене, але навіть не поцікавилися, чи живий я… До того ж, вони заклопотані вищими справами, як, наприклад, «будування таблиць майбутніх героїв»… Я не маю ніякого забезпечення. Помру, то мені ще нічого, а от жінці ще жити треба…» Читаємо у книзі бандуриста Василя Ємця, котрий теж провів життя в еміграції: «Хіба не паленіють наші душі на жалі і скарги великого Кошиця про наше зимне, черстве, нелюдське ставлення до нього за останні два десятиріччя, коли його залишили на самоті, матеріальній мізерії, в розпуці…» (В. Ємець. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандуристів, 1961, с. 57).
А міг би бути при багатстві та достатку, якби згодився віддати свій талант на службу чужинцям. Ще під час виступу його хору в Мексиці з міністерства надійшов лист. Урядовий посадовець писав йому, що мексиканський народ захоплений, як він інтерпретував мексиканську народну пісню, тому йому буде виявлена найкраща підтримка і оплата, якщо він візьметься за справу у них. А скільки тих спокус було опісля! Не злічити. Про це пише ще в одному з листів до В. Щербаківського (1942 р.): «Ви не знаєте моїх обставин й мого минулого.
Як би Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху, та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А от Бог поміг мені встояти, не згинаючи спини, і хоч я нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі…» І в цьому ж листі закликає друга: «Не звертайте зі шляху… Йдіть уперед і несіть Ваш, найтяжчий у світі, український хрест…»
З листа 1 січня 1944 р. до П. Маценка: «Обоє ми слабували та так удвох і зустріли Новий рік, а згадавши, які шляхи ми перейшли за останні 25 «Нових років», заплакали… з того, що ми є найбагатші жебраки на світі, бо в торбах наших назбиралося таких скарбів, за соту частку яких найбільші багатії світу віддали б усі свої скарби, а може, й життя. Ті скарби є високі естетичні та моральні переживання, які дала нам наша музична, до того ж, ще й національна робота… Згадували і молили Бога, щоб послав нам того ще хоч крихту перед смертю».
«Серед темної бурхливої ночі української еміграції він запалахкотів, як смолоскип, і навіть осіяв увесь світ», — сказав про Кошиця після його смерті друг.
Останні роки. В боротьбі за досягнення останньої мети
І все-таки знайшлися в останні роки життя ті, хто подав руку помочі. Вона прийшла від української громади Канади в особі професора Павла Маценка. Кошицю запропонували посаду викладача на курсах підготовки диригентів та керівництво українським хором. Тому останні три роки прожив він з дружиною Тетяною у Вінніпегу. Там і помер 21 вересня 1944 р. Там похований. Заповідав перенести його прах на батьківщину. Віриться, що настане час здійснення цього заповіту.
Тетяна Георгієвська-Кошиць (1892-1966) також щаслива зірочка на його життєвому небосхилі. Вона — колишня хористка Кошиця в київські роки, незмінна членка усіх складів Українського Хору в часи всесвітніх гастролей. В найскладніші роки імміграції була йому помічником, розрадником, другом. До 20 років після його смерті займалася поширенням пам’яті про нього. Вона передала архів О. Кошиця Осередку української культури та освіти у Вінніпегу і з 1948 року до останніх днів своїх була його директором, а також членом редакційної групи по виданню «Спогадів» та Щоденників, опікункою Хору ім. Кошиця створеного у Вінніпегу, який діє по сьгодні.
А поки що в запасі у Олександра Антоновича — три роки активної праці у Вінніпегу та здійснення останньої мети: залишити для нащадків звукозаписи українських пісень під його керівництвом. Ціною свого здоров’я мети досяг. Десять платівок, 27 записаних пісень, які представляють усі жанри української пісні, як він сам їх визначив: «щедрівки та колядки дохристиянського періоду, історичні, героїчні, військові (стрілецькі), балади, побутові, любовні, сімейні, колискові, жартівливі, сатиричні, гумористичні та пісні до танцю (коломийки)… Пісні з Великої України, з Галичини та Буковини».
Менше години триває спів у записі. А на підготовку і здійснення роботи витратив три роки життя і докладно описав, що йому довелося подолати, аби «дати нашу пісню нашим людям, щоб хоч трохи отямилися від захланності, до чого призвели лінощі та добрі заробітки… Та залишити зразок нашої пісні, який встановив свого часу Лисенко, а (без сорому казка) зберіг я, і хоч сяк-так зберегти від псування нашу пісню, що роблять і свої, й чужі, особливо російські малороси та свої новоамериканці, які нічого не знають, а вчитись та знати немає де, та й не хочуть, бо «Америка — все».
Ці платівки зберіг (окрім архівів у Вінніпегу) відомий колекціонер записів української музики, колишній співробітник радіо «Голос Америки» Степан Максимюк з Вашингтону, який є власником найбільшої у світі збірки записів української музики — біля 5000 примірників. Він же написав велику статтю-розвідку про те, якими зусиллями робилися ці записи, які перешкоди, зокрема й політичного характеру, довелося Кошицю пережити на цьому шляху. Стаття « Справа запису останніх грамофонних платівок О.Кошиця» ввійшла в його книжку «З історії українського звукозапису та дискографії» (Львів, 2003), яку пан Максимюк люб’язно надав авторці для ознайомлення.
Сам Кошиць після закінчення праці виступив у червні 1944 р. на радіо Мирона Сурмача (того самого, якому завдячує він успіхом цієї справи тоді і чиї нащадки тримають всім відомий сьогодні український магазин «Сурма» на 7-й вулиці в Нью-Йорку). Про все розповів, правда, шкодуючи імена тих, хто ставав на перешкоді. Озвався лиш загально: «Хто читає українські часописи, той знає, в який темний кут загнала була партійна гризня та людська злоба це культурне діло».
Але перемогло, як у казці, добро. Казковою «золотою рибкою» виявився …хорват за національністю пан Іван Марсіч — власник фірми «Sonart», який майже за безцінь погодився зробити ці записи.
Правда, Маестро був незадоволений їх якістю. Багато виконавчих нюансів не записалися. Та все ж він радів. І привіз цей важкий альбом з платівками до Канади на Вищі освітні курси зі словами: «Ось вам те, що відібрало мені решту сил. Пісні на них зовсім не так звучать, як були співані, і як я їх розумію. А шкода, сили хорові не були злі…» Сам Маестро вважав, що однією з причин був несприятливий військовий час. Але автор розвідки про історію цих записів Степан Максимюк переконливо доводить, що основна причина — в недостатній зацікавленості громади і перш за все її ведучих організацій. Справу врятували ентузіасти: сам О. Кошиць, М. Сурмач та «свій серед чужих» І. Марсіч.
Газета «Канадійський фермер» в прекрасній рецензії «Чари української пісні» та іншій — авторства Павла Маценка розповіли громаді про цінність записів, як заповіту Маестро — борця за красу української душі.
А для нас — сучасників, особливо тих, хто байдужістю чи активним слуханням підтримує сучасну «попсу», мабуть варто прислухатись до слів Олександра Антоновича: «Щодо характеру опрацювання (пісень для запису. — Л. К.), то я тримався того напрямку, що пісня залишається піснею, а не стає матеріалом для спотворених викривлень сучасного так званого «модернізму»
…За три місяці чарівника цієї пісні не стало.
Трагедія генія, народженого на землі українській
Олександр Кошиць талантом великого масштабу возвеличив нашу культуру, наш національний рід. Гучні, заслужені слова сказали на його адресу його та наші сучасники. Потім. Після смерті. А як він сам оцінював своє життя в променях зарубіжної слави?
Драмою вважав перший короткий шлюб. Всього кілька стрічок у «Спогадах» про цю подію і висновок: «покалічення всієї моєї істоти лишилося назавше». Надто високохудожньою, тонкою, гармонійною натурою був він, щоб терпіти будь-яку дизгармонію.
І ось тут, в камінному мішку Нью-Йорку, записуючи в 1930 році свої спомини, він пам’ятає найпотаємніші порухи своєї душі там — вдома. Ось він — 18-літній юнак — в батьківській хаті, відчинивщи вікно, в таємничо-елегійній нічній сільській тиші Тарасівки слухає спів сільського гурту: «Микита Семенович затягнув «Де б я, де б я», й усі почали цеї… Мелодія була настільки художньо закінчена, логічно зфразована, така архітектурно струнка й ефірна, а загально переконуюча й хвилююча, що я просто умлів від зворушення й насолоди»
А тепер, коли йому 55, а на чужині вже 11 років, пише: «Не хочу ні тої Академії, ні отої музики, ні отої невдалої любови, ні отого артизму, ні отої базарної, недокровної слави, ні того «закордону», ні отої Америки й того пера, яким пишу! Нічого не хочу — хочу жити до останнього моменту з вами, в моїй любій Україні, в моїй рідній Тарасівці, серед моїх любих друзів, біля своєї святої… церквиці, серед нашої світлої, тихої, пестливої природи! Жити! І щоб не сталося зі мною… але я знатиму, що я тут, вдома, готовий лягти у рідну землю, а не… на 99 вул. Нью-Йорку, напівглухий від авт і напівзадушений бензиною!»
А ще додавалася гіркота від думки, яку висловив в автобіографії, написаній в 1941 р.:
«В Америці доживаю і чекаю смерти. Сиджу без діла, скучаю, а українці не хочуть мене використовувати..»
На щастя настали інші часи. Його творчість — музикальна та письменницька — все більш та більш використовується вдома.
Колаж Василя ГЕРЕЯ
Джерело:http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2022/09/blog-post.html
