На розвиток культурної політики (а часом і на її відсутність чи симулякри) в Україні істотно впливає те, що поняття культура залишалося і тепер ще почасти залишається найменш зрозумілим і розмитим. Від сприйняття культури як того, чим займається Міністерство культури до квазірелігійного сприйняття цієї сфери. У цому розльоті думок все ж можна виділити певні «хмари тегів». Одна з них пов’язана із сприйняттям культури як інструменту ідеології, у іншій культура майже зливається з мистецтвом, а останнє відноситься до сфери розваги і дозвілля. Втім це швидше дві осторони однієї медалі, ніж полюси, адже як ми бачимо з прикладу рф та інших авторитарних і тоталітарних держав масова культура досить легко інструменталізується і стає способом ідеологічної обробки. Перпендикулярним трендом і спробою вирватися із пострадянського ходіння по колу культури як як масової обробки мізків стали ініціативи, породжені Революцією Гідності
Навколо останніх дуже часто і формуються спроби артикулювати певні стратегічні пріоритети.
Власне тут і виникає культурна політика, як систему вироблення певних правил. Але у випадку спільних зокрема, оформлених у певний стратегічний документ, то це явище з’явилося в Україні лише з 2014 р. До цього мали місце лише інтелектуальні вправи, обмежені експертними колами на тлі пострадянського волюнтаризму. Інерція цього підходу протривала до 24 лютого 2022 р., втім вже не як мейнстрим, а радше паралельне явище. І, це один з чинників, що робив систему нестійкою і вразливою в умовах гібридної війни, розв’язаною росією. Нагадаємо, що і після повномасштабного вторгнення регулярної армії рф протистояння в інформаційному просторі, на дипломатичному фронті, а головне — етичному просторі людей стало ще актуальніше. Відповідно, і ставки у царині культурної політики лише зростають. Перед тим як будувати плани щодо культурного відновлення після перемога, необхідно оцінити наскільки культурна сфера України виявилася (не)готовою до цього моменту зіткнення цивілізацій.
Здобутки культурної політики періоду між 2014–2022 рр.
Після подій Революції Гідності постає низка інституцій нового типу: Український культурний фонд (УКФ), Український інститут (УІ), Український інститут книги (УІК). Тут важливо, що усі згадані організації починалися з ініціативних групи з представників фахового середовища, які розвивали дискурс, формували порядок денний політиків, піднімали ініціативу на рівень центральних органів влади.
Створення згаданих інституцій супроводжувалося публічними дискусіями, вивченням кращого світового досвіду, тестуванням гіпотез, гнучким підходом до вироблення норм і управлінських практик. Це був інклюзивний і учасницький процес, де кожен, хто проявлявся як зацікавлена сторона міг зробити і, що важливо побачити свій внесок і отримати відповідний фідбек.
Програмна діяльність як УКФ, так і УІ, уможливила грантову та комунікаційну підтримку організацій різних форм власності поволі почало заповнювати розрив між державним і недержавним секторами культури.
Створення як державних інституцій, так і неурядових і приватних структур дозволило виявити і вивести на «сцену» нове покоління культурних менеджерів, які розмовляли однією мовою зі своїми колегами в ЄС, США, інших країнах. Перехід фахівців між секторами став набагато легшим як з репутаційної точки зору, так і з позиції необхідних наборів навичок. Це розширили можливості формування альянсів для кращого представлення України на міжнародній арені.
Децентралізація досить конструктивно вплинула на культурну сферу. У низці міст як окремий «жанр» стратегій постали культурні стратегії. Законодавцем «мод» тут безумовно залишається Львів, де не лише затверджено культурну стратегію розвитку міста, але й створено Інститут стратегії культури. Ця муніципальна інституція, спрямована на координування втілення та моніторингу Стратегії розвитку культури міста Львова. Інститутом реалізовано низку дослідницьких та експертних проектів. Зокрема, створено культурну мапу Льва; проаналізовано функціональні частини міських фондів культури та напрацьовано пропозиції щодо комплексних моделей муніципальних фондів із залученням культурних середовищ та зацікавлених сторін. Останній проект виходить за рамки суто регіональних ініціатив. Така проактивність та інтелектуальний потенціал дозволили Львову стати кульним хабом для дієвців культури, вимушених переїхати сюди з регіонів, де велися бойові дії. По суті Львів на цей час став повноцінною столицею із низкою адміністративних функцій.
Процес розробки культурних стратегій розпочався також і у Вінниці, Полтаві, Рівному завдяки грантам від програми EU4Cultuture. А в Івано-Франківську у процесі розробки комплексної стратегії міста культурні дієвці інституалізувавшися у відповідну громадську спілку витупили одним із стекхолдерів і замовників згаданої стратегії.
До здобутків культурної політики постреволюційного часу можна віднести і розвиток креативних індустрій та інтеграцію креативного сектору до культурної та інших політик із закріпленням відповідних понять і практики у нормативно-правових актах.
Поміж інших здобутків культурної політики попередніх років безпосередні учасники процесу називають: увиразнення культуртрегерів нарівні з лідерами інших сфер життя, зрілість зацікавленості в сучасних технологіях менеджменту, початок роботи з нематеріальною культурною спадщиною і внесення до переліку ЮНЕСКО кількох номінацій від України, загалом зростання інтересу до історії, спадщини, розгортання внутрішнього туризму.
Провали і слабкі місця
У 2021 р. те, що було сформовано величезними зусиллями дієвців культури, орієнтованими на інтеграцію української культури у світовий простір, було підважено консервативно налаштованим істеблішментом та функціонерами. Останні зацікавлені у системі обмеженого доступу і «ручних» процедурах розподілу коштів.
У випадку УКФ, однією з передумов демаршу представників істеблішменту, що увійшли до Наглядової ради стало те, що у таких дячів скоротився діапазон для тіньовогу доступу до ресурсів. По суті відбулося маніпулювання законодавчими нормами. Варто звернути увагу на те, що увійти до складу керівного органу Фонду їм дозволила підтримка низки громадських і державних організацій, які, відповідно до Закону про УКФ, висувають своїх представників. Це означає, що гра з нульовою сумою все ще має істотну соціальну базу у культурному середовищі.
Готовність підважувати публічні і прозори правила фактично спотворила і процедури обрання керівників культурних інститутів. Фактично саме це сталося у випадку з УКФ. Відповідні ризики існували і по відношенню до УІ, Центру Довженка та інших. Тут істотну роль справляють сигнали від очільника профільного ЦОВВ, відповідального за культурну політику. У 2020–2021 рр. таким було Міністерство культури та інформаційної політики. Зокрема профільний міністр Олександр Ткаченко певний час відмовлявся підписувати контракт з переможцем публічного конкурсу на посаду директора Національного Центру Довженка та намагався публічно зняти із себе відповідальність за те, що відбувається з УКФ, тощо.
Дуже закритим до змін виявився сектор фахової культурної освіти. Більш того, провідні освітні інституції, приміром, НАОМА, всіляко саботують навіть найменші спроби реформ як системи урядування, так і формування освітніх програм, якості викладання. Знову ж через домінування цього самого старого істеблішменту, який сприймає керівники посади як владу, як привілей, пожиттєве благо, а не відповідальність
Поява подібних персонажів на топ-осадах в ЦООВ і провідних культурних інституціях, як перетасовка сфери культури з наміром зробити її доважком якоїсь із «зрозумілих» сфер (інформаційної політики, раніше — сфери сім’ї, молоді і спорту) свідчать про кризу розуміння культури як явища. І це, власне те питання, яке не було розв’язане ні під час, ні після Революції Гідності. Попри декларації про євроінтеграційний вибір України риторика політиків і частини еліт щодо культури зводилася до її розуміння як сфери ідеології. Нагадаємо в ЄС культура ближче до сфери прав людини (право на самовираження, цінність розмаїття, на доступ до культурних цінностей, тощо) та до освіти в сенсі самоосвіти (право на участь у культурному житті, на доступ до знань). Як влучно зауважила в одній із публікацій культурна менеджерка Катерина Ботанова, культура в Україні постійно хитається десь між «цирком» (тобто — сферою розваг) і «мавзолеєм» (сферою історичної пам’яті). Ці дві екстреми є своєрідними Сцилою і Харибдою суспільних трансформацій.
На етапі підготовки до відновлення країни після війни необхідно чітко зрозуміти згубність підходів, що привели до провалів культурної політики, а відтак і втрати певний позицій України як зосередження культурних феноменів. Дискусії щодо принципів післявоєнного порядку денного вже розпочалися. Низка дієвців культури, яким я опитав у рамках підготовки цього матеріалу виокремили такі хиб культурної політики від яких слід категорично відмовитися у подальншому:
1 Намагання Міністерства культури (у різних інкарнаціях, сьогодні — МКіП) діяти так, наче відомство має вирішальний голос і реально здатне контролювати культурну сферу. Профільне міністерство має координувати, посилювати фахові ініціативи, а не вирішувати якими, власне, вони мають бути
2. Непрозорість ухвалення рішень: часто незрозуміло хто з якими порадами приходить до ухвалювачів рішень, якою процедура розгляду варіантів, яким аргументами оперують учасники (і чи є вони взагалі) Індикаторами того, що процес набуває загрозливих обертів є: часта зміна стратегічного вектору або його відсутність, преференції для наближених до топ-політикуму персон, відсутність ротації в керівництві міністерства, установ.
3. Анахронічний, совєцького по суті своїй спосіб підготовки фахівців у сфері культурного менеджменту: забагато риторики, мало практичних інструментів і використання для опису явищ і процесів понять, які практично не перекладаються сучасно. Англійською чи французькою, німецькою.
4. Залишковий принципу фінансування сфери культури. На розвиток культурних ініціатив виділяють кошти, що залишаються від інших «важливіших» сфер. Мотивом є радше сентимент, ніж усвідомлення культури як сфери , де фінансування слід розглядати як інвестицію.
5. Засилля російськомовного контенту і брак українського та україномовного контенту, який орієнтований покривав практично усі потреби аудиторій від попсових до екзістенційних від стендапу до філософських діалогів.
Ключова ідея і принцип
На етапі підготовки до відновлення країни після війни необхідно чітко зрозуміти згубність підходів, що привели до провалів культурної політики, а відтак і втрати певний позицій України як зосередження культурних феноменів. Дискусії щодо принципів післявоєнного порядку денного вже розпочалися. І це дозволяє вже тепер окреслити контури культурної політики переможної України
Культурне відновлення суспільства після війни у цьому контексті варто розглядати як основу для нового культурного договору. Сприйняття культури як декоративний елементу чи спроба звести її до формування «національної ідентичності» чи «національно-патріотичного» (радянської по суті закваски) може лише загальмувати необхідні українському суспільству зміни, Помилившись з культурними кодами можна отримати зовсім не ту країну, за яку боролися і борються ЗСУ, волонтери і активна частина суспільства. Або, більш того, — програти війну, яка є передусім про стоянням культур. Прикметною у цьому контексті є репліка одного з учасників експертного опитування Ризиковано знову займатись демагогією замість реальної інституційної реформи сфери культури. Якщо засади культурної політики не будуть сформульовані, не пройдуть через прозоре публічне обговорення, та не будуть затверджені як документ для забезпечення національної безпеки можемо готуватись до наступної війни. Важливим є також момент притягнення до відповідальності за некомпетентність та злочинну бездіяльність.
Отже якими ж мають бути пріоритети культурної політики з огляду на окреслений контекст?
Пріоритети:
1. Суб’єкт-суб’єктний, тобто, зрілий тип відносин представників влади і фахового середовища. Культурна, як і будь яка інша політика має будувати за принципом «дорослий — дорослий» (в категоріях психолога Еріка Берна). Це означає, що посадовці мають проявляти підзвітність, бути готовими до паритетного діалогу із представниками фахових спільнот і громадських організацій, експертами. Разом з тим означений принцим вимагає дорослості і від згаданих середовищ. Це означає, що мають бути підготовані структуровані пропозиції з відповідними аргументами, висунуті як переговорники лідери із високим соціальним капіталом і договороздатністю. Знецінення співрозмовника, радикальні ультиматуми, повне перекладання відповідальності на протилежну сторону обома сторонами мають бути сприйняті як «червоні лінії» перетин яких означає припинення і відтермінування дискусії і при необхідності — заміну спікерів.
2. Перевірка управлінських практик на зіткнення з реальністю. Варто інституалізувати ті ініціативи, що пройшли випробування обставинами, де є докази дієвості, підкріплені даними, або зворотним зв’язком. Замість того аби намагатися запхнути у старі формати, те, що виникло у нових обставинах.
3. Глобальний вектор української культури. Необхідно орієнтуватися на активну суб’єктну присутність України та її виразників у світі. Певною мірою — експансію. Це, серед іншого означає націленість і спроможність напрацьовувати сенси, контент, меми, орієнтовані на діалог з культурним дискурсом тих країн, де потрібно посилювати позиції і цінністьУкраїни з дипломатичної і економічної точки зору. Для цього варто цілеспрямовано розвивати англомовний і тюркомовний (на основі кримського-татарського) сегменти української культури. А в подальшому — розвиток іспаномовних, франкофонних, арабомовних сегментів
4. Інклюзивність. Зокрема у поповнення лав дієвців (акторів) культурного простору. Як за рахунок іноземців, так і національного рівня фахівців тих сфер, які раніше не були ідентифіковані як культурні. Наприклад, це лідери бізнес-спільнот, які через уміння працювати із сенсами фактично входять на територію культури. Частіше за все це представники технологічних компаній, лідери бізнес-спільнот, тощо. Щодо рекрутування до української культури вихідців з інших національних доменів, то тут можуть бути такі окремі напрямки роботи: а) «перекодування» частини білорусів, росіян, грузинів, казахів як вже почали зближення з української культурою та її кодами; б)повернення у «материковий» культурний контекст українців, які виїхали достатньо давно і фахово відбулися за кордоном; в) запрошення до тривалої співпраці дієвців з європейських країн, США, Канади, тощо. Кожен з цих напрямків потребує окремої стратегії, що має бути розроблена експертами за фасилітації Українського інституту та участі представників МКіП.
Практичні кроки
Урядування і управління
1. Переглянути систему урядування і адміністрування на рівні центральних органів влади. Зокрема, необхідно трансформувати практики, які асоціюються із радянським минулим, коли держава була чужою громадян і відповідно убезпечувала себе посиленням системи контролю і підняттям ухвалення рішень на максимально верхній рівень. Через це система стала дуже неповороткою, нечутливою до викликів часу і такою, що відштовхувала вмотивованих і спроможних особистостей. Натомість необхідно переглянути систему розподілу повноважень, і спосіб найменувань підрозділів і підходи до нормо-проектувальної техніки. Орієнтиром має бути зрозумілість нормативних актів для тих, на кого вони спрямовані і логіка, або несуперечливість положень.
2. Варто на законодавчому рівні необхідно закріпити розмежування управління та урядування двох способів проявляти владу і в широкому розумінні — діяти. За словом «управління» тягнеться шлейф авторитарного ухвалення рішень. Коли є об’єкт управління, є мінімальне кололо осіб, які ухвалюють рішення за максимально велику кількість осіб вказівки просто спускаються вниз щаблями влади і передбачають мінімум зворотного зв’язку. Проте, культура вряд чи надається бути об’єктом управління, як, втім, економіка і багато інших сфер життя. Тому тут доречне саме поняття урядування (від англійського governance). Це передбачає розширене коло суб’єктів: громадян як активних учасників, неформальних, громадських та бізнес-структур як повноцінних агентів. Їм або делегується ухвалення рішень на їхньому рівні, або вони залучаються для вироблення стратегічних (власне політичних) рішень. Разом із правом на ухвалення рішень делегується і відповідальність. За органом влади у такій модель залишається роль пункту консолідації і представлення інтересу гравців сфери на політичному рівні: у парламенті, Кабміні, тощо.
3. Для вироблення пілотної стратегії розвитку сфери культури (яка має стати точкою відліку для культурної політики України пост воєнного часу) необхідно провести цикл подій, покликаних актуалізувати сучасне розуміння культури та її значення для України сьогодні. Варто шукати відповіді на запитання якими є культурні коди сучасного українського суспільства та як перше і друге має бути втілене у практичному вимірі. Програма доречно розподілити як публічну, формалізовану, так і непублічну частини: консультації, брейншторми, робочі зустрічі. Учасниками цих подій мають бути і представники ініціатив культурного і медійного спротиву і урядовці. Мета — вироблення спільного словника, погодження консолідованого порядку денного.
4. На основі результатів обговорення започаткувати аналітичну ініціативи, або можливо і створити новий мозковий центр, зосереджений саме на дослідженні того як культура впливає на суспільно-політичні процеси, відображується в економіці. Можна скористатися як досвідом роботи платформи стратегічних ініціатив «Культура 2025», та і моделлю Центру економічного відновлення.
5. Здійснити функціональний аудит Міністерства культури та інформаційної політики. Одним із наслідків може і має стати позбавлення відомства невластивих йому функцій мікро-менеджменту, відповідей на листи і звернення, натомість посилення спроможності системної аналітики, прогнозування і вироблення консолідованих стратегій за участі широкого кола учасників. Скорочення до розумних меж менеджерських функцій міністерства призведе і до зниження адміністративних видатків на утримання бюрократичного апарату.
Фінансування
6. Здійснити перехід на програмно-проектне фінансування проектів розвитку, що передбачає на кількарічний цикл (3–5 років) цикл фінансування, з фокусом на програми та проекти.
7. Надати повноцінну фінансову автономію закладів культури з трансформацією останніх у інституції з посиленням відповідальності наглядових рад
8. Налагодити повноцінну роботи УКФ. Перед тим як ця інституція знову стане оператором грантової допомоги (зокрема — інституційної) необхідно відновити довіру до її керівних органів. З великою ймовірністю це потребуватиме переобрання Наглядової ради (оскільки попередня себе дискредитувала). З огляду на те, що УКФ може здійснювати стратегічний фандрайзинг від імені держави і отримувати для кошти від міжнародних організацій для регрантингу, логічним кроком буде включити до Наглядову раду кількох представників організацій донорів чи визнаних фахівців з високим рівнем довіри. Чинний Закон України «Про Український культурний фонд» не містить норм, що забороняють громадянам інших країн бути обраними до Наглядової ради. Разом з тим, процедура передбачає, що кандидатури на обрання до складу Наглядової ради Фонду подають заклади культури та громадські об’єднання, які зареєстровані в установленому порядку і провадять діяльність на території України. Отже одним із результатів консенсусу, досягнутого через консультації, запропоновані у п.1 може стати делегування ініціативи громадським організаціям на висунення відповідних кандидатів зі світовим бекграундом, бездоганною репутацією і готовністю реально працювати. За умови відновлення довіри до УКФ ф посилення його інституційної спроможності, варто передати Фонду більше повноважень щодо розподілу коштів державного бюджету на культуру. В умовах економічної кризи, спричиненої війною, це, зокрема, дасть можливість забезпечити стабільно оплачуваною роботою значний відсоток представників фахових культурних середовищ, і, що суттєво, включити їх у стратегічно важливі для держави ініціативи у максимально органічний спосіб.
9. Заснувати нову інституцію Фонд розвитку громад (назва — суто робоча). Мета — — розвиткові проекти для громад — інфраструктура, освіта, підприємництво, малий бізнес, інновації, згуртованість, розумна спеціалізація, соціальна економіка, екологія, тощо. Мінімальний бюджет Фондумає становити 100 млрд, розмір проекти — від 10 млн. грн. Перед тим слід ліквідувати Державний фонд регіонального розвитку, який на сьогодні вже себе вичерпав.
Публічна комунікація і дискурс
10. Оскільки на тепер інформаційна та культурна (включаючи мистецтво та креативні індустрії) перебувають під однією відомчою «парасолькою» — Міністерством культри та інформаційної політики цим варто скористатися для того, щоби виробити дизайн-код для держави так і для територіальних. Дизайн-код — це комплексний підхід до візуального впорядкування та формування естетики зовнішнього вигляду громади, органів влади, установ та підприємств. Сюди ж варто включити і комунікаційний код, що передбачатиме заміну складної бюрократичної лексики у нормативних актах і офіційних листах.
11. Одним із пріоритетів комунікаційної політики на найближчі роки має стати розробка, тестування і обговорення із зацікавленими сторонами концепцію розвитку публічних просторів міст та інших населених пунктів. Це мають бути місця пам’яті, маніфестації культурних колів української життєстійкості, середовища корисних суспільних практик. У цьому є контексті слід впорядкувати практику найменування і перейменування вулиць. Варто досягати того, щоби сукупність назв, семантика у публічному просторі утворювала цілісний наратив
12. Переглянути і впорядкувати календар святкових і пам’ятних дат кардинально переосмисливши те, що залишилося від радянського і колоніального минулого, збалансувавши вихідні дні на релігійні і державні свята (по можливості — оптимізувавши їх). Наприклад, вихідний день з 8 березня (Міжнародний день захисту жінок, ідеологізований, а потім зведений до дня, коли жінкам дарують подарунки) цілком може бути перенесено на 9 березня (день народження Тараса Шевченка, образ і творчість якого є основою національного міфу, актуалізованого під чар Революції Гідності і війни з Росією)
13. Започаткувати програми державно-приватного партнерства для розвитку культурної дипломатії та присутності України на стратегічних геополітичних напрямках. Одним із фокусом програми може бути створення українських центрів (хабів) під егідою УІ та МЗС через які з аудиторіями відповідних країн можуть взаємодіяти як митці, інтелектуали, так і підприємці.
Освіта
14. Переглянути державний стандарт і типові програми для базової школи та відповідні проекти документів для старшої профільної школи на предмет культурних компетентностей учасників освітнього процесу. Відповідно, це має позначитися на формулюванні очікуваних результатів щодо. У підсумку випускники шкіл мають мають розуміти як працює культура на рівні системи цінностей, сенсів, наративів, як останні поєднуються з естетико і впливають на світосприйняття. У цьому ж контексті необхідно здійснити ревізію програм з деконструкцієї і/або повним вилученням російських імперських наративів та авторів, які їх уособлюють.
15. Розпочати трансформацію освіти для менеджерів культури. Зокрема, оновлені програми мають включати розширенні практичної компоненти з управління проектами, запровадженні дуальної освіти, збільшенні кількості практико-орієнованих занять (і відповідних завдань для оцінки) та проходженні практики в інституціях та організаціях.
